Горбильова Альона, викладач Миколаївської гімназії №64

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна, що це для мене. Хочу розповісти вам мою історію. Вона почалась у дві тисячі чотирнадцятому році у місті Луганськ. Я там народилась та жила кілька років. Це мій рідний край. Та потім моя родина змушена була змінити місце проживання. Коли почалась війна, я була в іншій області, це мене врятувало від того, що я не чула вибухів та пострілів. Але у місті залишилися мої рідні, які не встигли втекти.

Дідусь, бабуся та хрещена бачили та чули вибухи, постріли, потрапляли під обстріли. Вони намагалися виїхати з окупованої території тричі і постійно їх автобус потрапляв під вогонь.

Але дивом вони вижили. Мені тоді було чотирнадцять років, коли мама сказала, що почалась війна та я більше не зможу поїхати додому. У мій край прийшли вороги. Це дуже страшно, коли твої рідні в окупованому місті та не можуть вийти на зв’язок близько двох місяців. Моя родина не знала живі вони чи ні, але дякувати Богові все добре для них закінчилось. На даний час мої родичі проживають на окупованій території, вони не змогли виїхати, у них забрали паспорти. Я не бачила свою родину майже десять років. Я мрію побачити дідуся та бабусю. Сподіваюсь що цей час дуже скоро настане.

На цьому війна для мене не закінчилась. Вона прийшла на всю територію України. Коли я прокинулась о четвертій ранку і почула перші вибухи, я не повірила, що почалась війна. Мої емоції, які були на початку – страх, біль, розгубленість і не розуміння, що робити далі. Мене розбудив мій чоловік та сказав збирати речі та тікати. Перші два місяці я провела в Миколаєві у своєї подруги. Разом з її родиною ми ховалися від обстрілів, ракет, шукали продукти щоб купити. Мені пощастило не побачити війну в дві тисячі чотирнадцятому році, але все ж таки вона мене знайшла та я дізналась на собі, що це таке в дві тисячі двадцять другому році. Я намагалася виїхати до батьків у село, два рази в мене не вийшло. Завдяки подрузі та її другу я змогла виїхати з міста .

Але і на цьому війна не зупинилась для мене. З самого початку зупиняти ворогів пішов мій чоловік. Та коли я знаю, що я в безпеці, а він ні, то від цього стає ще гірше.

Війна зруйнувала всі плани та мрії. Мрії про весілля, сімейне життя, подорожі та багато іншого.

Зараз я живу та прокидаюсь з думкою, що настане той день, коли закінчиться війна та мій чоловік повернеться. І ми зможемо пізнати, що таке щасливе сімейне життя. Я дуже хочу повернутись додому в своє рідне місто. У свій край, де я не була майже десять років. Віримо та чекаємо на перемогу!