Після початку повномасштабного вторгнення наше життя кардинально змінилося. Наша родина була змушена покинути рідний дім у Запорізькій області, залишивши позаду все, що ми будували роками. У квітні 2022 року ми переїхали до Івано-Франківської області, де почали життя з чистого аркуша.  

Цей переїзд став справжнім випробуванням.

Як одинока мама двох дітей, я мала не лише подбати про безпеку нашої родини, але й знайти сили та ресурси для адаптації до нових умов. Діти, які звикли до стабільного та затишного життя, зіткнулися з новою реальністю — новим середовищем, новою школою та відсутністю друзів, які залишилися вдома.  

Щоб забезпечити нашу родину і знайти новий сенс у житті, я вирішила реалізувати свою давню мрію — створити ЕкоПарк «Гніздо».

Ця ідея допомогла мені знайти натхнення та мотивацію рухатися вперед, незважаючи на всі труднощі. Ми поступово облаштовуємо парк, і це стає не лише джерелом доходу, а й простором, де діти можуть радіти життю, а я — відчувати впевненість у майбутньому.  

Незважаючи на виклики, ці зміни об'єднали нас і стали важливим уроком про силу, витримку та віру в краще майбутнє.

24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, наш світ перевернувся. Цей день назавжди залишиться в пам'яті, як день страху, невизначеності та болю. Ми прокинулися від новин про вибухи, і здавалося, що звичне життя закінчилося назавжди.  

Однак замість того, щоб піддатися паніці, ми вирішили діяти.

Уже в перші дні війни наша родина приєдналася до волонтерського центру «Паляниця» — одного з найбільших центрів допомоги в Запоріжжі на той час. Ми допомагали збирати, сортувати й доставляти гуманітарну допомогу для переселенців, військових і всіх, хто потребував підтримки.  

Особливо мене вразив мій старший син Ілля. Попри свій юний вік, він із величезним ентузіазмом долучився до волонтерства. Його активність та щире бажання допомагати надихали всіх навколо. Згодом Ілля навіть потрапив на обкладинку журналу як наймолодший волонтер центру «Паляниця». Для нього це було не лише визнання, а й важливий життєвий досвід, який показав, наскільки важливо бути частиною чогось більшого.  

Ці дні стали для нас уроком людяності та сили. Ми зрозуміли, що в найважчі часи єдність і допомога один одному можуть творити дива. 

Коли 24 лютого ми почули перші новини про початок війни, Ілля, як і всі, був шокований. Він уважно слухав повідомлення, але спочатку, як підліток, не до кінця розумів масштаб того, що відбувається. Він запитував: «Мамо, невже це справді війна? Як це можливо в наш час?» У його очах було видно страх і нерозуміння.  

Проте шок швидко змінився на бажання діяти. Ілля сказав: «Треба щось робити! Як ми можемо допомогти?» Це був момент, коли він проявив себе дуже по-дорослому. Вже наступного дня він разом зі мною почав допомагати у волонтерському центрі «Паляниця». Ілля сортував продукти, пакував гуманітарну допомогу та навіть допомагав з доставкою.  

Попри всі труднощі, він зберігав оптимізм і казав: «Ми разом усе подолаємо. Головне — допомагати, бо тільки так ми можемо перемогти!» 

Його рішучість і бажання бути корисним вразили мене. Він став прикладом для багатьох дорослих, адже навіть у такий непростий час Ілля не лише не злякався, а й знайшов у собі сили допомагати іншим.  

Для мене найстрашнішим днем був перший день війни — 24 лютого 2022 року. Прокинувшись від звуків тривожних дзвінків і новин про вибухи, я відчула неймовірний страх і розгубленість. Я розуміла, що маю бути сильною для своїх дітей, але всередині мене панувала тривога: «Що робити? Як захистити своїх дітей? Що чекає на нас далі?»  

Коли я дивилася на Іллю й Алісу, їхні невинні очі, сповнені питань, я відчувала себе безпорадною.

Як пояснити їм, що наше життя зміниться назавжди? Як сказати, що ми мусимо покинути свій дім, місце, яке було нашою фортецею?  

Цей день став випробуванням на міцність. Я не могла дозволити собі впасти в розпач, адже відповідала за дітей. Саме тоді з’явилася думка: діяти. Разом зі старшою дитиною ми почали допомагати в волонтерському центрі. Це дало відчуття, що навіть у найтемніші часи ми можемо знайти в собі сили допомагати іншим і боротися за майбутнє.  

Цей день я запам’ятала як найстрашніший, але саме він став і початком нового етапу — етапу боротьби, єдності й віри.

Після нашого переїзду до Івано-Франківської області ми зіткнулися з серйозними змінами в житті наших дітей. Спочатку Ілля та Аліса потрапили до нових шкіл і дитячих садків. Це було справжнім викликом для них, адже вони залишили позаду знайомих друзів і звичне оточення. Ілля, який завжди був дуже активним і товариським, почав замикатися в собі. Він важко адаптувався до нових умов, нових друзів і викладачів. Дитина, яка до війни мала багато планів і активностей, тепер відчувала невпевненість і страх у новому середовищі.

Аліса, якій тоді було 3 роки, теж зіткнулася з труднощами адаптації. Вона боялася залишатися в новій групі, плакала, коли я залишала її, і виглядала дуже стурбованою.

Згодом, ми зіткнулися з необхідністю переїзду. Нам довелося змінювати навчальні заклади тричі. Кожен новий переїзд був додатковим стресом для дітей. Ілля, вже перебуваючи у підлітковому віці, відчував велику втому від постійної зміни середовища. Аліса, незважаючи на юний вік, теж почала відчувати тривогу через нестабільність. 

Цей період став для нас справжнім випробуванням. Ми відчували себе втомленими від постійних змін, і це впливало на психологічний стан дітей.

Без волонтерської роботи, яка раніше була нашим виходом, ми відчували себе розгубленими. Дітям бракувало підтримки і відчуття стабільності.  

Нам важко було впоратися з цими проблемами самостійно, і ми не мали змоги звернутися до психолога. Це лише додавало стресу. Тепер я розумію, як важливо було б мати професійну підтримку в той час, щоб допомогти дітям адаптуватися до нових умов.

Після переїзду наша родина зіткнулася з серйозними труднощами через нестачу коштів.

Я не працюю офіційно, а ФОП відкрила лише нещодавно, тому не маю змоги отримати допомогу від держави. Крім того, гроші для ВПО нам також не нараховують, оскільки ми були змушені взяти кредит і купити невеличкий будинок. Цей крок допоміг забезпечити дах над головою для мене і моїх дітей, але також позбавив нас можливості скористатися фінансовою підтримкою, на яку ми так розраховували.

Це додатково ускладнило наше становище. Гуманітарна допомога від різних благодійних організацій стала для нас рятівною соломинкою. Завдяки їй ми змогли покрити базові потреби: продукти, одяг і необхідні для дітей речі.

Однак іноді ця допомога була нестабільною, і ми не завжди могли розраховувати на неї вчасно.

Це змусило нас з дітьми більш обережно ставитися до витрат, шукати альтернативні джерела доходу і економити на всьому можливому. Складний фінансовий стан змусив нас прийняти рішення відкрити ФОП і почати займатися бізнесом. Хоча це також не було легким кроком, оскільки через війну ринок не був стабільним, це дозволило нам краще контролювати наші фінанси і створити певну економічну стабільність у родині.

Якусь річ чи предмет, з яким пов’язана моя особиста історія війни не маю. Нажаль всі речі були отримані вже в Івано-Франківській області. Ми виїжджали тільки з невеликою кількістю речей.

Під час війни Ілля став свідком травмуючих подій. Однією з таких подій був ракетний обстріл волонтерського центру, де ми працювали. Це сталося вночі, коли ракета влучила в будівлю центру. На щастя, в цей час там нікого не було, і ніхто не постраждав. Це була важка ніч для нас усіх, і ця подія сильно вплинула на психічний стан Іллі, додавши йому ще більше стресу в той час.