З початком війни ми виїхали в Харківську область. Невдовзі село, де ми були опинилося в окупації. Майже пів року ми чекали, коли ЗСУ звільнить село. Завдяки благодійному фонду ми восени 2022 року поїхали на психологічну реабілітацію на захід України.  Але сталося так, що Ігор зламав ногу. Перелом був дуже важким, робили операцію у Львові.  

Ми півроку чекали поки перелом зростеться у Львівській області.  І все таки в травні 2023 року ми повернулися до Харкова,  де мешкаємо зараз.

23 лютого ми будували плани, що треба взяти до школи Ігорю, він тоді був учнем 8-го класу. У мене на роботі мала бути нарада, було хвилювання з приводу виступу перед колегами. 24 лютого я прокинулася о 5 годині ранку, зателефонувала колега і каже: війна. Я почала будити чоловіка, потім сина. Я думала, що він буде плакати. Але Ігор був спокійний і, мабуть, переживав все в собі. Ми почали збирати якісь речі, вийшли на вулицю і там було багато людей.  Хтось сідав в машини, хтось спішив на метро. Ми пішли до родичів, але вони були дуже спокійні і ми пішли додому.

З четвертої години вечора ми були вже в підвалі нашої п'ятиповерхівки.  І майже не виходили звідти протягом 10 днів.

Зараз почали спливати картинки. Дуже було страшно повертатися з окупації. Їхати через пости рашистів, які влаштовували коридор. Стояли з автоматами. Досі пам'ятаю водія, який нас віз і крестився. Вибухи. 

Біля нашого будинку був прильот. Зараз Ігор став закритим, важко його вивести на відверту розмову.

Дуже було боляче і неприємно, коли я опинилася з Ігорем в лікарні у Львові Охмадит,  і лікар вимагав гроші. Він знав нашу історію і ще сказав, що я мало дала грошей. Всюди кажуть,  що країна єдина, але по справі не всюди так.

З гуманітарною катастрофою під час війни не стикнулися. З першого дня я з Ігорем ходила по магазинах, одразу після завозу якихось продуктів. Нас рятувало те, що була звичка до війни робити запаси. Допомагали в школі, давали допомогу.

З початком війни для мене жодна річ перестала мати цінність. Цінне тільки людське життя.