Ми були вимушені покинути свій дім, своє життя. Починати все з початку.

Вже під час війни ми переїжджали 4 рази.

У 6.20 ранку мені зателефонувала мама зі словами Таня почалася війна,  це все насправді. Збирайте речі та їжайте да батьків чоловіка у приватний сектор, в них є підвал, і якщо не буде зв'язку щоб ми знали де вас шукати. Ми зібрали речі тільки для молодшого сина, йому тоді було 3 місяці, памперси, суміш. Більше нічого. Бо думали, що це не надовго. 

Старшому сину було майже 4 роки, він не дуже розумів, що насправді відбувається.  В домі було 7 дітей, їм було на що відволікатися.

Вибухів він майже не лякався, до того моменту поки у сусідський огород не прилетіла міна.

Одним з найстрашніших днів був, той день коли захворів молодший син. Сильний кашель, температура 39. Лікар що жила по сусідству, відмовилась слухати його. Ліків не було. Я, чесно кажучи, уявила в той момент найгіршу картину того що може відбутися.

Всі ми з певними психологічними проблемами. Ми навчилися з ними жити. Бо війна стала вже не чимось страшним, а частиною життя.

З гуманітарною катастрофою під час війни стикнулися. Не було медикаментів. Всі аптекі були розграбовані ще у перші дні війни. Нічого не працювало. Я лікувала сина якому 3 місяці було антибіотиком, який давала старшому сину 4 роки тому, в якого вийшов срок придатності, не знаючи дозіровки, навмання, сподіваючись що допоможе. Ось так і справлялися.