Жителька селища Миронівський допомагала безпорадним людям, що залишилися на самоті, пережити обстріли і голод під час бойових дій 2014 року.

Війна розпочалася у нас у серпні 2014-го. Почалися обстріли, а ми ще тоді не розуміли нічого особливого. Думали, туди-сюди, і минеться.

Діти одразу поїхали, вони були у Донецьку. А ми залишилися, бо тут мої батьки. У нас були обстріли, води не було, світла не було. Зима настала – було тяжко. Так що діжку на тачку і пішов. Періоди обирали, але зазвичай уранці, як нам казали. У нас сніданок – отже, затишшя на півгодини, на годину. Ми з колодязя набирали в діжку воду, ставили на тачку і привозили.

У підвалі ми ховалися влітку, у серпні. А потім, у січні 2015-го, у нас були обстріли сильні. Але я сказала, що не піду до підвалу, бо там сиро та холодно. Ми сиділи й ховалися в хаті біля печі.

У мене на забезпеченні були люди похилого віку, чоловік десять. Є такі, до яких я не могла піти, тож до них сусіди навідувалися. А були такі, які не мали нікого з рідних. У мене був дідусь, він у під'їзді один залишився, бабуся майже лежача. Я не могла їх покинути.