Як почався цей жах, я думала, що не переживу це все. Спокійно зараз неможливо це все сприймати. Пам’ятаю, як підскочила від вибуху. Він був дуже сильний, але не дуже близький. Донька мені подзвонила і сказала, що війна. Мене всю почало трусити, колотити. Я не змогла ні виїхати, ні ходити. Дочку забрали, сина також - думала, що втрачу розум від цього всього. 

Медикаментів я не бачила зовсім, а продукти мені до цих пір сват привозить. Немає кому більше. Син працює, дочка служить. Погано, що ходити не можу - дуже пригнічує це. 

Я дуже боялась, тим більше, що я мати військовослужбовців. В мене зять зі званням, і дочка служить. Кацапи тоді розправлялись з батьками і родичами, я дуже боялась, бо вони були від нас за п’ять кілометрів. Шокували вибухи і те, як летіло над головою все. Я не могла зрозуміти, звідки летять ці ракети.  

Зараз воно бахкає постійно. Хоч ми і в селі, але у нас включають тривогу на заводі. Немає у нас спокою. Кожен день молю Бога, щоб всі живі були, щоб все було добре. 

Приємно вразила наша сусідка-волонтерка, вона молодець. Просить людей допомагати військовослужбовцям, і ми періодично вкладаємось. Дай Бог, щоб цей жах закінчився, щоб не було гірше. Шкода хлопців. Потрібно пам’ятники їм всім за життя поставити. Дякуємо і молимось за них.