Я пенсіонерка, працювала на «Мотор Січі», мешкала в місті Гуляйполе. Коли почалось російське вторгнення, це був жах. Було страшно і дуже гучно. Не було зв’язку з рідними, ні світла, ні тепла. Повністю відключилась вся цивілізація. Якийсь час ми постійно знаходились в підвалі будинку, і ці всі вибухи було чути. 

Тиждень ми взагалі не могли зв’язатись з рідними ніяк. Потім якось з’єднались з невісткою і вона повідомила, що є евакуація людей. Потрібно з собою мати якнайменше речей, і жінок будуть вивозити. Ми з подругою в один з таких днів зібрали те, що могли взяти в свої руки, і виїхали до міста Запоріжжя. 

Все життя дбали, будували, вдома все є те, що ми копили багато років із чоловіком, дітьми. І от - в один момент дивлюсь на цю квартиру і  навіть не знаю, що брати. І виходжу без нічого, я вже бомж. 

Діти наполягли, щоб я до них виїжджала. За два роки війни до Гуляйполя ніхто не їздив, тому що це дуже небезпечно. Ми не знаємо, як там взагалі. Знайомі казали, що в моїй в квартирі забите вікно на кухні, а як там насправді, що там дійсно є - ніхто не знає. У сусіда, який поряд жив, з трьокімнатної квартири вийшла однокімнатна. Я розумію, що в свої 70 років залишилася без нічого. Розпочати щось спочатку неможливо, тому що вже здоров’я немає, і вік такий вже. 

У нас були дуже добрі стосунки в родині. Ми навчились більше цінувати кожен день. Якщо ти зранку встав, то це вже дуже добре. Прийшло усвідомлення того, що потрібно цінувати кожну хвилину, найменшу дрібницю, і бачити в цьому якесь щастя. І все одно хочеться додому.