Валентина з чоловіком не збирались залишатись в окупації. Він пішов захищати країну, а вона звільнилась з роботи і виїхала

Я стояла на зупинці і бачила, як летіли ракети в сторону Запоріжжя. Зателефонувала донька, сказала, що лунає сирена і люди в паніці. А через два дні у мене вже на городі стояла російська техніка, «Гради». Це було 27 числа. В неділю вже повністю окупували школу, окупанти вже розташувалися у нашій тракторній бригаді, там було повно їхньої техніки. Вони по вулиці їздили своєю технікою. Було страшно. Мені в понеділок потрібно було знову їхати на роботу, а у нас вже стояли російські блокпости.

Ми сподівалися, що все це швидко закінчиться – і ми зможемо жити вільно, спокійно. Виїхала я аж у жовтні, тому що там і батько, і хазяйство - треба було з цим усім щось робити. Ми розуміли, що залишатися не будемо під окупантами, бо мій чоловік - військовий, і якщо дійде до них, то буде важко. 

Рашисти все перевертали, якщо дізнавалися, що хтось раніше був в АТО. Вони забирали людей і катували, в ями саджали. Всяке було. 

Я працювала в лікарні санітаркою. І коли нам стали пропонувати зарплату російськими грошима, я сказала: «Ні, я цього терпіти не буду». На той момент я побачила, що коїться в лікарні, хто чим дихає. Я вже просто не могла там залишатися. Звільнилася, зібрала рюкзак із документами, трусами, шкарпетками – і поїхала в Запоріжжя. 

Зустрілася з чоловіком, трішки підлікувалася, бо в мене здоров'я не дуже, і поїхала до доньки в Польщу. Через чотири місяці повернулася в тут ми з чоловіком орендуємо квартиру. Але зараз я тут, а він - у війську.

Це було складно. Я заплатила дві тисячі, щоб доїхати з Орлянки до Запоріжжя. Приїжджаємо на автовокзал, а виїзду немає - не пропускають. Було важко. Довго на блокпостах стояли. Росіяни копирсалися в речах, обшукували телефони. Ми все ховали. Але ми ще швидко приїхали, а є люди, які п’ять діб стояли і більше. 

Ми виїхали о сьомій ранку, а в Запоріжжя приїхали десь о десятій вечора. Маринували нас на кожному блокпості, змушували все висипати з сумок, показувати. 

З телефонів ми поприбирали всю інформацію, документи підшивали під одежу. Це було важко. А коли ми вже приїхали до першого нашого блокпоста, хотілося обіймати наших захисників і ставати перед ними на коліна. 

Приємно вражає, коли йдеш по нашій українській землі, по наших українських містах і бачиш, як люди з повагою ставляться до військових, або до людей нужденних. А взагалі, у нас несправедливості дуже багато. 

Я вдячна, що дають нам гуманітарку, що з Запоріжжі нікого не виганяють із тимчасового житла. Звичайно, ми дуже хочемо додому. Де б ми не були – завжди почуваємося чужими. Коли люди чують, що ми переселенці, не дуже цьому радіють. Ми наче як «понаїхали». Приємно вразила доброта медперсоналу, коли я в лікарню зверталася. Виписалася з лікарні, а потім лікарка зателефонувала і спитала, як я почуваюся після лікування. Це вражає приємно.