Юлію війна захопила зненацька, але вона впоралась: вивезла з палаючого Харкова маму, доньку, сестру і домашніх тваринок

Ми виїхали з Харкова четвертого березня. Це було щось страшне. Коли почалась війна, над нами полетіли літаки, поряд ставались вибухи. Від нервувань я не могла їсти нічого півтори доби. Було моторошно дивитись, як люди кудись їдуть з валізами. Ми сподівались, що бойові дії швидко скінчаться, не могли наважитись виїхати з домашніми тваринами – з ними важко житло знайти. Моя родина – я, мама та дитина. Ми спочатку сестру мою до нас забрали, а потім вирішили виїхати.

Найстрашніше було, коли ми вночі без світла сиділи, і над нами пролітали літаки: ревіння, гул страшний, потім - вибухи. Ми з родиною падали на підлогу і накривали один одного, хоча розуміли, що якщо ракета поцілить в будинок, то нам це не допоможе.

Коли над нами літак пролітав, був гул страшний і з’являлось відчуття, наче ноги відриває.

Навіть коли ми виїжджали під вибухи, нам не було так страшно.

З медикаментами було дуже складно: якраз перед війною я ходила в лікарню на крапельниці. Так і не встигла закінчити курс – ліки мої в лікарні лишились. Мені потім погано стало. Добре, що лікар моя постійно мене підтримувала - ми спілкувались дистанційно, а знайомі та волонтери допомагали знайти ліки. Мама чоловіка пережила інфаркт до війни, а в аптеках були великі черги. Ми стояли, щоб хоча б їй купити ліки.

Ще в перші дні, коли була можливість, ми купили крупи та олію. Коли виїхали, спочатку були в селі в Харківській області. А там магазини приймали тільки готівку. З грошима були проблеми, адже ми заплатили за те, щоб виїхати.

В Харкові залишилися батьки чоловіка - не захотіли виїжджати. А моя мама, сестра і донька - всі зі мною. Пропонували знайомі виїхати з України, але ми хочемо бути вдома. Зараз ми в Полтаві. У мене проблеми зі здоров’ям і я займаюсь навчанням дитини. Іноді важко, можу поплакати, щоб ніхто не бачив і не чув, потім зберуся і думаю, що в мене все добре. Багатьом українцям ще гірше зараз. Моя родина жива, наші тваринки поряд з нами. В такі часи це вже щастя.

Хочеться, щоб ніхто не помирав. Тяжко втратити житло і речі і починати все спочатку людям у поважному віці, але нічого не може бути страшніше, ніж втрачати близьких. Важко від того, скільки людей ця війна калічить фізично і морально. Просто мріємо і сподіваємося, що це скінчиться в цьому році.