Я жила в Бахмуті. У перший день війни я готувалась до свого дня народження. Не спала всю ніч. Думала, як проживу цей радісний день. Але замість свята почула вибухи. 

Чотирнадцятого березня я виїхала з Бахмута. З Краматорська з дитиною доїхала до Львова. Дорога була довгою. На другій полиця я спала з донькою. Людей у потязі було багато. Дістались Польщі. Потім ми повернулись до України. Я вирішила зупинитись у Вінниці, бо у мене тут є знайомі. 

Найбільше мене шокує, що мого міста більше немає. Повертатись мені нікуди. 

Я дуже люблю при роду. Вона мене надихає. Завдяки прогулянкам я тримаюсь та надихаюсь на подальше життя. 

Майбутнє для країни я бачу мирним, щоб наші діти не знали, що таке війна.