Я народилась у Маріуполі, колишньому Жданові, і ледь там не померла у 63 роки. Мені важко про це розповідати, але те, що ми пережили... боюсь навіть згадувати. 

Ми жили на дачі з сином. 25 лютого почалась якась дивна метушня. Ми не могли зрозуміти, що відбувається. Прийшли наші українські військові і сказали, щоб ми швиденько звідти виїжджали, адже мав розпочатися наступ рашистів з боку Бердянська. Ми швиденько зібрались і приїхали у нашу квартиру, на 23 мікрорайон. 

2 березня вимкнули світло, газ, опалення, воду. Почалася біганина з сьомого поверху у підвал і назад. Ми дуже потерпали від холоду. У нас усі ковдри залишились на дачі, нічого не було. Чим було, тим і укривались. Син допомагав людям. Ми з сусідами складались продуктами - у кого що було. У місті почали грабувати крамниці, склади. Син якось привіз сир. Завдяки цьому сиру ми й вижили. 

Шокував випадок, коли поранили хлопчика із сусіднього будинку. Син схопив цю закривавлену дитину і повіз під бомбардуваннями. Уявляєте, що це було для мене? Він рятував цю бідолашну дитину, а сам міг загинути, тому що у  той час лікарню також обстрілювали. Поки я його дочекалась, посивіла повністю. Приїхала до Бердянська, зняла шапку, яку не знімала 22 дні, і побачила, що повністю сива. Не впізнала сама себе. Хлопчика прооперували, подальшу його долю ми не знаємо. Дуже важко це згадувати...

Коли закінчились продукти, ми залишились ні з чим. Воду ділили столовими ложками. Здебільшого її давали дітям, самі терпіли. Коли терпіння закінчилось, ми вирішили евакуюватись. Виїжджали під страшними бомбардуваннями. 

18 березня нас бомбили безперервно. Мене син витягнув з підвалу і сказав, що поки машина ще на ходу, потрібно виїжджати. Ми їхали самі, не в колоні, а позаду вибухали снаряди. Машина у нас уся прострелена, дякували Богу, що ми доїхали живі.

Приїхали з однією сумочкою з документами. Спочатку ми перебували у Бердянську. У нас у машині була поранена сусідка. Поки ми доїхали, у мене був повний рукав крові. Там її прооперували і відпустили на всі чотири сторони, адже у лікарнях була нестача найнеобхідніших медикаментів. Ми всі втрьох вирішили виїхати до Запоріжжя, на свою Батьківщину - Україну.

Найприємніші були моменти, коли ми приїхали до Запоріжжя і побачили наш прапор і наших хлопців. Ми кинулись їх обнімати, ладні були землю цілувати. Наскільки це було радісно і водночас складно! Ми розуміли, що будемо поневірятися. Ми приїхали без грошей, винайняли квартиру на мою пенсію. Син знайшов роботу, але виживати нелегко.

Дякую хабу ЯМаріуполь, Фонду Ріната Ахметова за допомогу і підтримку. Це неоціненно. 

У Запоріжжі сусідку поклали в лікарню, де лікували два місяці. У неї стався цукровий діабет на нервовому грунті. Так ми і залишились у Запоріжжі. Чекаємо поки звільнять Маріуполь. Дуже хочеться додому. Там залишились усі друзі, рідний брат. Ми з сином чекаємо на Перемогу. 

Головне - щоб звільнили Маріуполь. Це наше найбільше прохання до України. 

Війна закінчиться тоді, коли ми звільнимо окуповані території. Донецьку і Луганську область маємо повернути до України. 

Мрію повернутися додому, на батьківщину, і щоб наш Маріуполь був таким самим красенем, як і до війни. Він був неймовірно красивим, весь у яскравих вогнях, діти бігали, люди усміхались. Тепер цього нічого немає. Люди досі живуть у підвалах, водопостачання не відновлене, всі пригнічені.