Дуже важко, стріляють щовечора. День ще живеш так. Вечір настає – починається. Настає темрява – і починають стріляти.

Я ніколи не думала, що доведеться ще раз війну переживати

Усе зруйновано. У 2014 році в нас взагалі сім місяців не було електрики, потім провели. Ми раніше були отримували електрику від Старомихайлівки. Але Старомихайлівка стала не наша, і нас не хотіли нікуди приєднувати. Потім приєднали, дуже низька була напруга, телевізор не подивишся, тільки лампочка горіла. Ми купили стабілізатор. Стало трохи краще.

А води немає. Вона то синя, то коричнева, її не можна пити. Ми на ній не готуємо, не п’ємо, ми воду всю купуємо. У мене хворі нирки, тиск, я хвора людина.

У нас тут дуже важко, у Красногорівці.

Я — післявоєнна людина. Я з Росії, під Сталінградом у нас все було випалено, я дуже давно тут, 60 з гаком років живу. Я ніколи не думала, що доведеться ще раз війну переживати.

Зараз у Красногорівці немає роботи. Підприємства всі зруйновані стоять. У нас був величезний цегляний завод, він не працює. Таких було два всього на Радянський Союз. А зараз ось такі справи.

Найболючіше питання – коли закінчиться війна. Вечір починається – починається стрілянина. Молюся, та й усе.

У дворі ми поставили трубу й купили «буржуєчку». Дровами палимо, на вугілля грошей немає, за три тисячі гривень на місяць не купиш. Дров ми купили багато. Я ввечері сиділа, тихо, ніде нічого не було. І раптом упав снаряд один, другий, третій. А я саме в пічці ворушила, і тут мені так запекло дуже! Я думала, з печі щось потрапило, припекло. Потім відчуваю: щось липне. Виявилося, мене поранило. Це було 1 березня в 2017 році. Осколок.

До лікарні сама доїхала на машині, тому що дуже сильно в той вечір бомбили, ніхто сюди не їхав, звісно. Звідти мене відвезли в Курахове, там прооперували.

А коли вибухнув снаряд у будинку на даху, то мене контузило. Пробило дах. Єдине, що врятувало – там балки поперек лежать, балку перебило, осколок потрапив туди. Вибух був сильний. Мене відкинуло. Перелом руки, і я не чула нічого 10 днів. Ну нічого.

До підвалу я не дійду. У нас його немає, а на іншу сторону до підвалу я не дійду. Беру ковдру, лягаю на підлогу й лежу. Ось це весь порятунок. Нікуди я не йду, нікуди не буду виїжджати. Чотири роки я тут, нікуди і дня не виїжджали ми з чоловіком.

Хочеться, звичайно, кінцівки, хочеться для України кращого. Я думаю, що дочекаюся миру. У мирі пожити – ось що я хочу, цього я хочу дуже.