Александров Карен, ХНВК №21, м.Харків
Есе «Один день»
Багато хто не зможе назвати таку дату. Багато хто, але не я. Для моєї родини війна почалась 22 липня 2014 року.
До цього дня я чув про війну з новин, дивився фільми, про неї розмовляли мама з бабусею. А я цього не розумів. Не розумів який це ЖАХ!
Я пам’ятаю лише про те, що ми бігли до підвалу, я там спав. А коли піднімалися до квартири, то я з сестрою просили піти знову до нього. Бо там було не лячно. 24 червня ми з бабусею і моєю молодшою сестрою виїхали до Харкова. Пам’ятаю лише, що автобус їхав дуже довго і нас зупиняли люди в камуфляжі, зі зброєю у руках, а назустріч нам їхали танки і бронетехніка.
Моя мама приєдналась до нас тільки через 10 днів. Виїхати раніше вона вже не мала змоги. Я пам’ятаю, як мама і бабуся телефонували близьким і рідним, які залишилися в Первомайську. Вони не охоче розповідають про той час. Бабуся не дивиться фільмів про війну, вона плаче… і тоді я її заспокоюю. А звук салюту або грім нагадують нам вибухи…
Моя найбільша мрія - ніколи не знати війни. Наше життя поділене на до і після… Я хочу забути про неї, як про жахливий сон. Я мрію про свою кімнату, про свій дім. Зараз ми не маємо змоги навіть поїхати до моря – треба кожного місяця платити за аренду житла, а це великі гроші для нас. Мама працює медсестрою, бабуся на пенсії а ми з сестрою ще малі, щоб працювати.