Шимко Анастасія, м. Харків

Есе "Один день"

Найголовнiша цiннiсть людства – це мир.

Я добре пам’ятаю той день, коли почалася вiйна. Це вiдбулося, коли менi було вiсiм рокiв. Тодi я ще не уявляла наскiльки це страшна рiч.

Того дня ми їхали до дiдуся. На шляху ми зустрiли жiнку, яка виглядала дуже розгубленою, навiть стривоженою. Вона розповiла нам свою сумну iсторiю. Їй довелося покинути рiдну домiвку, своє мiсто Луганськ, бо почалася вiйна. Вона була вимушена зiбрати речi та податися свiт за очi.

Бiдолашна залишила все, чого набувала протягом життя: затишний будинок, улюблену роботу, i, навiть, двох вiрних друзiв – своїх собак. Людина жила i не могла здогадуватися, що доведеться позбутися цього за одну мить. Моє серце стискалося вiд болю вiд почутого.

«А якщо i моїй родинi доведеться так само втiкати? Де будемо ховатися? Невже вiйна дiстанеться i до нашого Харкова?». Всю нiч менi не давали заснути цi думки.

Моя мама почала розмiрковувати про мiсце порятунку нашої родини. Моя бабуся зростала у той час, коли вiйна тiльки-но закiнчилася. Вижити у той непростий час було складно. Продуктiв у крамницях було обмаль, а грошей майже не було. Бабуся, згадуючи минуле, стала сильно хвилюватися за наше майбутнє.

Я пам’ятаю, як я, дитина восьми рокiв, молилася у храмi. Тодi я запалювала свiчку, благаючи, щоб люди порозумiлися, щоб настав мир на всiй територiї країни.

Мир – це добробут, благополуччя та втiлення мрiй. Це слово зiгрiває душу теплом. Мир – це безхмарне небо та спокiй, про якi мрiє кожен українець. Менi б дуже хотiлося, щоб люди почали шанувати один одного, берегти себе та близьких, жили в злагодi та любовi.

Я впевнена, ми – сильнi i все витримаємо. Я вiрю, що попереду на нас чекає свiтле майбутнє. Я дуже сподiваюся на те, що вiйна скоро закiнчиться.