Я одну війну вже пережила. Я з 1942 року. Ту війну пам'ятаю. Ми жили у Чкалові, батько був головою колгоспу. Я пригадую, як у нашому дворі розірвалася бомба і скільки диму було. Ми тоді у куряче вікно вилізли разом із племінницею. А мама у цей час пішла по хліб. Ми у темряві тікали до сусідки. Який це страх був. Німців бачили. Вони жили у школі. Нам, дітворі, було цікаво. Лізли, а німецькі солдати нас проганяли. Я другу війну не можу вже витримати. Ніколи не думала, що вона можлива.

Дізналася з телевізора, що розпочалася війна. Війна - це страшно. Я б не хотіла ні гуманітарної допомоги, нічого, аби війни не було. Але гуманітарну допомогу дають дуже хорошу, дякую вам за неї. Я ще й з дітьми нею ділюсь. Дають і фінансову допомогу. Це приємно. Газети мені виписали на цілий рік безкоштовно. 

Онук наш воює. Хвилююсь за нього. Син вдома, а єдиний онук на війні. 

Онуки мені возять ліки. Заспокійливі, сердечні і все інше. Я кажу онукові: "Я у війну народилась, у війну і помирати буду".

Коли ті паразити гатять, то аж до нас летять уламки. Доводиться сидіти у підвалі. Двоє правнучків і я з ними. 

Я так чекаю на нашу Перемогу! Тільки б вона були швидше.