Вікторія виїхала з Маріуполя на другий день війни. Її батьки і сестра залишилися, бо не вірили, що в місті може стати небезпечно. На початку березня зв’язок з ними перервався. А в середині квітня журналіст з «ДНР» надіслав Вікторії фото її сестри.

Мені 26 років. Я жила в Маріуполі зі своїми батьками та сестрою. За фахом –  вчителька музичного мистецтва. До війни працювала викладачем і рекрутером в ІТ-компанії.

24 лютого о першій годині ночі я розмовляла по телефону з подругою. Доводила їй, що російське вторгнення неминуче, але коли воно відбудеться – невідомо. Приблизно о сьомій ранку зателефонував мій хлопець з Києва і сказав, що путін оголосив воєнну операцію. Я вийшла з кімнати, побачила маму й сестру. Вони безтурботно готували сніданок і бавилися з котом. Мені здалося, що розмова з хлопцем просто наснилася. Я сказала мамі й сестрі про вторгнення росіян, а вони спокійно відповіли, що знають про це. Я не розуміла, що робити. Написала в робочий чат. Колежанка відписала, що вона забирає техніку й виїздить з міста.

Спочатку я думала, що повномасштабна війна буде лише на сході. Потім прочитала в новинах про вибухи в усіх областях України. Я вирішила сходити до магазину й зробити запаси їжі та води, а перед тим прийняла душ. Пам’ятаю, що вийшла на мороз з мокрим волоссям, але не відчувала холоду. Я зустріла управительку будинку й попросила її відімкнути підвал. Вона відмовилася, з посмішкою сказала, що війни немає – просто йде навчання. Я пішла по воду, а коли поверталася, почула потужний вибух – упала на землю. Інші перехожі зробили те ж саме, а потім розбіглися навсібіч.

Я запанікувала. Хотіла перевірити найближчі підвали й спустити туди воду, продукти, ковдри, але їх так ніхто і не відчинив. Потім я побачила довгі автоколони, що рухалися у напрямку виїзду з міста.

Після цього остаточно втратила самоконтроль: сльози полилися градом, тремтіли руки й ноги. Знову пролунали вибухи. Так пройшов перший день війни.

Уночі я майже не спала. Здавалося, що вибухи лунали з кожним разом ближче. Мені телефонувала керівниця. Вона психологиня, тож намагалася заспокоїти мене. Я могла лежати тільки на підлозі. Їсти зовсім не хотілося. За рекомендацією керівниці пила лише чай із цукром. Тепер він завжди буде асоціюватися з війною. Ми з рідними зібрали найнеобхідніші речі.

25 лютого мені зателефонував хлопець. Він сидів у підвалі зі своєю сестрою та її чоловіком. Розповів про ситуацію в Києві. Потім я дізналася про окупацію Бердянська. Ця новина остаточно вибила ґрунт з-під моїх ніг. Я зрозуміла, що через лічені години російські військові можуть зайти в Маріуполь. У мене почалася істерика: я плакала, кричала, благала батьків і сестру виїхати до родичів у Запорізьку область або кудись подалі. Вони відмовилися, бо не вірили у серйозність ситуації.

Після цього мені зателефонував хлопець і сказав, що о третій годині буде евакуаційний потяг з Маріуполя, і попросив мене виїхати. Я відповіла, що не можу залишити рідних. Однак він мене вмовив. За пів години до відправлення потяга викликала таксі. Я сумнівалася у правильності свого рішення, але все ж таки поїхала. Потяг півтори години стояв посеред поля.

Було страшно. Тоді я подумала, що від’їзд був поганою ідеєю. Ввечері 26 лютого приїхала у Львів і відразу почала шукати можливість повернутися в Маріуполь. Проте співробітники вокзалу сказали мені, що поїзди туди більше не курсуватимуть.

З новин я дізналася про окупацію Маріуполя. Зателефонувала мамі. Вона сказала, що в місті тихо, хоча я чула вибухи на фоні нашої розмови. Востаннє розмовляла з нею 28 лютого, а потім зв’язок перервався. Восьмого березня зі мною зв’язалася сестра. Вона сказала, що з ними все добре, і назвала номер будинку, в якому вони ховалися. Після цієї розмови я знову не могла до них додзвонитися. В середині квітня журналіст з «ДНР» скинув фото моєї сестри й запитав, чи вона дійсно моя родичка. Я одразу подумала, що сталося найгірше. А виявилося, що сестра попросила його передати, що з нею й батьками все нормально.

Батьки й сестра виїхали наприкінці квітня. Росіяни погрожували обстрілом у разі виїзду в Запоріжжя і змусили їх поїхати в Докучаєвськ. Там вони пройшли фільтрацію.

Потім знайомий вивіз їх у Донецьк. Звідти сестра поїхала в Україну через росію, Латвію і Польщу. Мама, на жаль, зробила інший вибір: залишилася в росії. А батько не зміг там жити, тому повернувся в Маріуполь. Хотів поїхати до родичів у Запорізьку область, але дізнався, що їхнє село теж окуповане. Мене він не хотів обтяжувати. Згодом його стан здоров’я значно погіршився, тому він поїхав до мами в Краснодар, щоб пройти там лікування. Сестра побула в Україні, а потім я вмовила її виїхати в Ірландію.