Мені 73 роки. Я з Маріуполя. Десь 20 лютого поїхала в гості до дітей у Вишневе Київської області, і нічого страшного в Маріуполі не застала. 

Тут, на Київщині, було гучно. Були відключення світла, в магазинах не багато було продуктів, але ми голодні не були - це точно.

Мене шокувало, що вся країна готувалась до війни, а Маріуполь чекав на росіян. Перед війною там дуже багато людей чекали росіян. В розмовах не можна було говорити нічого доброго про Україну, бо багато хто був на боці Росії.

Чоловік мій залишився в Маріуполі. Він був в захваті від російської армії. Офіційно ми не розведені, але не спілкуємося.

Звісно, у мене були психологічні проблеми, але що робити? Я ходила маскувальні сітки плела, свічки окопні робила.

Розумію, що вже в Маріуполь не поїду. По-перше, мені багато років, і тут я - поряд з дітьми. Та й не скоро Маріуполь стане таким, як він колись був.