У 2010 році я поїхав у відпустку до друзів у Німеччину. Повернувшись додому, через 8 днів потрапив в аварію. Зламав хребет і став інвалідом. Я як герой фільму «Один плюс один», на мої ноги можна лити окріп, і я нічого не відчую. Руки працюють частково.

Я вийшов із квартири в Авдіївці в 2010 році, а повернувся туди вже через п’ять років, у кінці 2015 року. Близько двох років пролежав у лікарнях, потім мене відправили в санаторій. Поки лікувався, дружина в розстрочку купила будинок у селі Тоненьке. Тому що ми жили в Авдіївці в дев’ятиповерхівці на п’ятому поверсі. За півтора року до війни ми переїхали в цей будинок.

Тоненьке знаходиться приблизно на однаковій відстані від Авдіївки і Пісок. Коли в Донецьку почалися заворушення, у нашому селищі було спокійно. Але я вже на той час був активним користувачем Facebook і стежив за подіями, читав пости друзів. У Тоненькому, як і раніше, була тиша та спокій. Я все сподівався, що так буде і далі. А потім і у нас з’явився блокпост...

Вибухи були регулярні. На той час я трохи навчився володіти руками, любив сидіти в кріслі біля вікна й читати книги. І ось одного разу прилетів снаряд від «Граду». Мені пощастило, що він впав не на асфальт, а на газон і лише злегка зачепив бордюр. У «Града» всі вражаючі елементи летять у напрямку його польоту, тому все полетіло далі, на інший будинок, а ті осколки, зачеплені бордюром, – у наші вікна.

Одразу погасло світло, усе скло у вікнах вилетіло, і їх довелося забити фанерою. Я людина лежача, і ліжко в мене з антипролежневим матрацом, що працює від електрики. На вулицю не виїхати через постійні обстріли, доводилося цілодобово лежати в темряві.

Під час обстрілу в повній темряві я визначав відстань від мого будинку до місця вибуху. Це як у дитинстві, коли блисне блискавка, рахував секунди до того, як почую гуркіт грому. Умовно 350 м за секунду. Ось так само я рахував при вибухах: земля здригнулася, а звуку ще немає. І лежиш, рахуєш – один, два, три, а ось і сам вибух. Значить, снаряд упав від нашого будинку десь за кілометр. Іноді снаряди бахали так швидко, що я навіть до одного не встигав порахувати. Це означає, розірвалося дуже близько, десь за сотню метрів від будинку.

Після чергового обстрілу постраждали сусідні будинки, у наш сарай влучив снаряд, перебило газопровід, і ми залишилися без газу. Тоді було прийнято рішення виїхати з Тоненького назад у квартиру в Авдіївці.

Але коли почалися масовані обстріли житлових кварталів міста, то і там залишатися стало небезпечно. Ми остаточно виїхали, точніше – відвезли мене, а дружина через роботу залишилася в Авдіївці.

Спочатку був санаторій у Слов’янську. Тому що тільки там для таких, як я, створені належні умови. Там я пробув приблизно три місяці. Потім ми переїхали до Вишгорода, що під Києвом, де і понині живемо.