Валентина Миколаївна виїжджала з окупації в багажнику попутки, адже більше не могла ходити по вулицях, які контролювали російські солдати 

Я мешкала у Василівці. 24 лютого мені зателефонувала донька з Дніпра: сказала, що війна, що в них заводи обстрілюють. Я не повірила, питаю: «Може, ти щось плутаєш?». А вона відповіла: «Ні, мамо, це війна».

Ми були окуповані на п’ятий день війни. Пів міста вже немає. Шокувала війна. І те, що прийшли чужі люди на твою землю, а ми нічого не можемо зробити.

Страшно, коли йдеш по вулиці, а назустріч – солдати з автоматами, і не можеш підняти очі й подивитися на них, адже вони можуть схопити, відняти телефон. Я зрозуміла, що не зможу там перебувати.

Найважче було виїхати з окупації. Коли ми виїжджали, там були колони з «Азовсталі». А окупанти не пропускали ці автобуси, і ми стояли там на сонці. Але їхала машина з Мелітополя, у них була дитина з інвалідністю. І було вільне місце в багажнику. Я попросилася туди, мені головне було – виїхати. І я всю дорогу їхала в багажнику.

Я виїхала до міста Дніпра. Залишився чоловік удома, тому що там бабуся, їй 86 років. Чоловік за нею доглядає. Син із жінкою й дітьми також виїхали з окупованої території до Запоріжжя.

Я бачу своє майбутнє тільки в Україні. Я вірю, що буде перемога, що це буде скоро, що наша країна буде щаслива, сильна. У наших дітей буде щасливе майбутнє!