Я з міста Дніпрорудного. 24 лютого, коли розпочалася війна, дітям заборонили йти до школи, а ми з чоловіком поїхали на роботу на Запорізький залізорудний комбінат. 

Через два дні почалися обстріли. Ми з балконів бачили як ракети летять на місто. Позачиняли вікна покривалами, шторами. Спали одягнені, з тривожними валізами, були готові бігти у підвали. Позносили туди воду. Поклали у коридори сумки з документами, ліками, ковдри, щоб спускатися швидко. 

У нас були запаси продуктів, але ми все одно стояли в чергах за борошном, за хлібом, купували кістки про всякий випадок, щоб було з чого варити бульйон. Готувалися до найгіршого. Вода у крані була, у нас не було перебоїв. Ліки ми закупили у перші дні війни. Взяли базовий набір. 

Окупація нашого міста відбулася на початку березня. Ми прожили в окупації два місяці. Російські військові спочатку були тільки на околицях, а коли вони зайняли міську раду, гуртожитки, почали ходити по місту, керувати, ми з родиною вирішили виїхати на підконтрольну територію. Переїхали до Запоріжжя.

Виїжджали ми майже три доби. Поїхали 30 квітня через Оріхів, але нас там не пропустили. 2 травня нам сказали, що знову відкрили коридор, - їхали маріупольці. Ми вирішили спробувати проїхати через Василівку. Минули вісім ворожих блокпостів, а за Кам'янкою були вже наші, українські. Нас зустріли, і ми видихнули. Дуже зраділи, що ми на підконтрольній території, відчули себе захищеними. 

У нас був кіт. Ми його взяли з собою, тримали на руках. У кота був стрес, він майже нічого не їв. 

Таким чином ми опинились у Запоріжжі. Тут винаймаємо однокімнатну квартиру на чотирьох разом з чоловіком і двома доньками-підлітками. Чекаємо визволення нашого міста, щоб повернутися додому. 

Найбільше шокує те, як можна залізти на чужу територію, забирати наше зерно, наші шкільні парти, у школах - комп'ютери, чиїсь речі. Як можна зайти, привласнити чуже. Росіяни - злодії. Вони виганяють людей з домівок, допитують їх, катують тих, хто не хоче підкорятися, тих, хто підтримує Україну. Мене це більш за все бентежить.

Ще мені дуже шкода тварин, яких кидають люди, бо не в змозі із собою їх забрати. Кидають господарство, яке годувало: корів, свиней. Люди змушені були поїхати і випустити тварин із двору, щоб вони могли прохарчуватися. 

У моєї мами розбили хату. Як їхати і дивитися на згарище домівки, де я виросла, я ще не знаю. Ще не підготувалася до того, щоб це прийняти. 

Бентежить, що росіяни залізли на чужу територію і все нищать. Ненавиджу росію! Ніколи нікого досі так не ненавиділа. 

Я нічого не можу планувати. Не знаю, чи буде у мене робота, чи залишимося ми у Запоріжжі, чи доведеться виїхати далі. Мій організм - ніби у сплячці. Я поставила життя на паузу на період війни. 

Хочу повернутися додому якнайскоріше. Не можу відволіктися від негативних думок.