Мені 45 років, ми мешкаємо у Слов'янську. Війна застала вночі, я прокинулася від цих бомб. Старший син в Києві навчався на четвертому курсі університету, і в перші дні пішов на фронт. Зараз воює під Бахмутом. 

Ми два тижні сиділи в підвалі - мороз якраз був. Літаки літали, і запах отой ні з чим не порівняєш - запах смерті. Я пам'ятаю, як прокинулась від морозу, а у дитини щелепа просто торохкотить. Тоді я зрозуміла, що потрібно виїжджати, досить дитині мучиться, досить хату цю берегти. І ми поїхали на Волинь до знайомих у маленьке село. 

Їхали плацкартом. На сидячому місці нас було четверо дорослих, і ззаду лежала дитина. Людей було дуже багато і навпроти, і наверху, і на проході. Було дуже складно, але всі один одному допомагали. Такі події дуже гартують людей. 

Їхали ми добу до Ковеля, а там нас дуже добре зустріли, дали нам хатку, харчі, дрова. Дітям там дуже сподобалось. Ми там провели п'ять місяців, а літом поїхали в Івано-Франківськ, і там залишились. Дуже подобається нам це місто - дуже, дуже гарне. 

Я надіюсь, що війна скінчиться може весною, може - літом. Вірю в диво, вірю в наше ЗСУ, в свого сина. Я надіюсь що все-таки скоро повернусь додому і сина побачу, щоб не так переживати, бо це дуже тяжко. Все буде добре, ми переможемо, все буде Україна, інакше - ніяк. Діти у нас дуже патріотичні, особливо молодша школа. Це будуть люди іншої епохи. Я хочу вірити, що в моїх дітей і онуків не буде такого жахливого досвіду.