Альона Володимирівна з донечкою близько двох місяців не могла виїхати з окупованої Василівки. Під час потужних обстрілів вона почала думати, що вже, мабуть, не виживе. Однак врятуватися все ж таки вдалося. Зараз вона мешкає у Запоріжжі

Я одинока мати, маю доньку. Ми з міста Василівка. У нас все було добре. Ми планували на початку березня поїхати на відпочинок у Мелітополь, вже обрали місця, які хотіли б відвідати. Та, на жаль, почалася війна. Ми з донькою провели 53 дні в окупації, а потім виїхали в Запоріжжя.

Ми з восьмого квітня кілька разів намагалися виїхати. Якраз йшли останні українські евакуаційні автобуси, однак були постійні черги. Потім два тижні взагалі ніхто не виїжджав, і за цей час значно змінилася ситуація. Люди намагалися виїхати самостійно. Збиралися в колону, чекали відповіді від окупаційної влади. Ввечері всіх розганяли окупанти, а наступного дня повторювалося те ж саме. Довелося дати хабара, щоб випустили. Вони зухвалі, розмовляли з нами так, наче ми не люди. Зверхньо дивилися, намагалися показати свою владу. Коли їхали через Кам’янське, йшли обстріли, але ми не зупинялися, бо хотіли якомога швидше дібратися до Запоріжжя. 

Найбільший стрес я пережила в березні, коли ми сиділи у бомбосховищі, а навколо лунали потужні вибухи. У якийсь момент у мене зникло відчуття страху. Я прийняла той факт, що можу загинути. Навіть зараз, коли бувають обстріли, я не відчуваю страху. Боляче за тих, хто там залишився. Шкода, що ми не можемо їм допомогти. Вже два місяці, як немає змоги хоча б щось передати рідним і знайомим у Василівку.

Зараз я віддала б усе на світі, щоб потрапити додому. Я навіть уві сні відчуваю запах дому.

Я людина, яка підпускає до себе тільки добрих людей. І з самого початку мене почали оточувати такі люди. Біля Епіцентру в Запоріжжі мене з донькою  зустріла знайома, яку я не бачила багато років. Вона нагодувала нас смачною їжею, напоїла кавою, дала продуктів, напевно, на місяць вперед. І це не одна людина, яка до нас так поставилася. Без допомоги та людяності нам зараз не вижити. Не стояти осторонь – це вже крок до перемоги. 

Щоразу, коли ми виходили з підвалу, думали, що ось-ось нам повідомлять про закінчення війни. А вона вже дев’ятий місяць іде. Але не можна зневірюватися. Моя родина тримається. Моя мама залишилася в окупації. Вона по-своєму знущається з ворогів – розмовляє з ними українською.