Бабуся Зінаїда Василівна:
Я досі не можу не те що повірити, що зі мною таке трапилося, а взагалі все в голові не вкладається. Гляну по кімнаті, Господи, невже це зі мною таке?
Ми з онучкою спали на ліжку. Зима, світла не було. Ми купили перетворювач з акумулятора на світло. Це було 7 лютого. Ми сиділи, грали в карти. Онук роздягнувся, пішов в зал на диван. Я онучці Ані кажу: «Давай і ми будемо лягати». Аня: «Бабуся, ну давай ще разок зіграємо?» І ось цей разок нас врятував.
Мене відключило, я нічого не пам’ятаю, ні вибуху. Тільки ніби мішок впав – гух! Щось ось так гухнуло – і темрява. Я прийшла до тями, коли Аня з-під столу кричала: «Бабуся, що це?!»
Я не чула ніяких вибухів, ніде нічого. Тут Андрюха заскакує в одних плавках, кричить: «На підлогу! Стріляють!» І тут же на підлогу впав. Я як сиділа на стільці, так і залишилася, я нічого не встигла збагнути. Тут же гухнуло. Звук був тихий, я не чула гучного вибуху.
Килим був прибитий трошки нижче. Килим на стіні висить, і мені видно тільки смугу, небо і вогонь. Я кричу чоловіку: «Коля, ми горимо!» Якби ми лягли, нас би вже не було... Шлакоблок був весь на цьому ліжку, і ліжко ця притиснуло до землі.
Коли все сталося, Аня опинилася під столом. Коли я звідти її витягла, у неї така гематома на щоці, як яблуко, видно, її об стіл вдарило. Вона кричить: «Бабуся, що це?!» А я першим обов’язком мацаю: «Болить? Ні, не болить?» Я кажу: «Все, Анічка, кісточки цілі, а це пройде». Її всю трясло.
Онучка Аня, 12 років:
- Вибух. Дивлюся вгору, а там стіни немає, вогонь.
Бабуся:
- Онука зачепило краєм. Він був укритий синтепоновою ковдрою товстою, і видно, цей синтепон його врятував. Він був до пояса засипаний шлакоблоками. А коли стали тягнути його, старший онук підскочив, взяв його за пахви і витягнув. Я думала, у нього ні ручок, ні ніжок, живого нічого немає. Ціленький весь залишився, слава Богу!