«Я медпрацівник, 20 років стажу. Але тоді у мене був шок»

Мама Дєдова Марина, 40 років:

Калюжі крові. Я вже потім, коли пішла вранці, усе це побачила на власні очі. Я була в шоку. Я сама медпрацівник, багато чого побачила, 20 років стажу у мене, я багато різних випадків бачила. А тоді в мене був шок, тому що це була моя дитина.

Діяла автоматично. Швидко бинти – кров же ллється. Потрібно було все робити швидко. Добре, що в нас машина своя у дворі. Швиденько я хлопців, як могла, перев’язала, посадили їх машину і буквально за 10-15 хвилин зателефонувала у швидку. Там нас прийняли.

У нас раніше був магазин, але з часів перебудови він стояв занедбаний. Ну і дітвора, звісно, там вовтузиться, грає. Там це і сталося. Навіть зараз, через два місяці, ще залишилися сліди крові...

20 серпня годин, напевно, о пів на десяту вечора це сталося. Я була у дворі, почула вибух. Вибух був великої потужності. Мені здавалося, що просто у дворі. Я здогадалася, що це наші діти.

Швиденько на телефон: «Вадим!» Він відповів мені, але якийсь голос, чую, незрозумілий. «Швидко додому!» Тут люди позбігалися, його привели. Хлопці були контужені. Він спочатку нічого не говорив. Вони не розуміли, що сталося. А коли ще один прийшов – у нього всі ноги в крові, лило просто. Тоді побачили, що і Вадим поранений. Розкажи, як ти стояв.

Син Вадим:

Тут чотири камені стояло, ми запалили. Я стояв, один сидів. Я ближче був до цієї штучки. Ну, запалили, воно гарно горіло. А потім вибухнуло. Ми повибігали всі на вулицю. І пішли додому до мене.

Штучку ми знайшли в піщаному кар’єрі, на горі. Не знаю, що це було. Такий маленький циліндрик невисокий, начинений чимось. Ми дві такі ж спалили до цього, воно вигоріло і все. А третя вибухнула.

Я злякався спочатку. Голова боліла, вуха боліли. Потім я пішов додому. Я йшов, ніби не в собі був. Прийшов додому, сів і почався біль такий сильний.

Мама Марина:

Осколки залишилися. Осколків залишилося багато. Лікарі сказали, їх немає сенсу діставати, вони або не турбуватимуть, або повиходять самі. І вони зараз виходять самі. Він сам їх виколупує. Вони малесенькі, напевно, як голки вушко.

Травма сама собою легка, але лікарі сказали, що можуть бути наслідки через контузію. Нам призначили консультацію ЛОРа, окуліста. У нього око одне було з опіком, як від зварювання. Йому капали. Зараз ніби як все нормально.

Коли ми лежали в лікарні тут, у нас, в Петрівці, я не знаю, звідки у Фонді Ріната Ахметова дізналися мій номер, вони мені зателефонували, представилися, що вони з Фонду, дізналися про нашу біду. Мені дуже сподобалося звернення, дуже уважні були. Жіночий голос. Вона розпитувала: «Може, якась допомога вам потрібна, ліки дорогі, ви говоріть – ми допоможемо. Потім ми вас можемо відправити на реабілітацію». Коли ми з лікарні приїхали, вона зателефонувала: «Як ви там?» Цікавилася нашим одужанням.

Ми дуже вдячні Фонду і самому Рінату Леонідовичу. Один він займається. Один він створив Гуманітарний Фонд. Більше ніхто-ніхто про нас не думає, ніхто про нас не дбає.

У санаторії чудово. Син спочатку не хотів, тому що там не було дітей. Але там виявилося дуже добре. Йому сподобалось. Йому робили масаж, ходили ми на спелеотерапію – це дихати парами солі. Грязьові коржики, ванни лікувальні. І ось після ванн він прийшов, на ранок встав, я дивлюся – тут і перев’язку робити не треба!

Син:

Рани були глибокі, сухожилля було видно. Палець болів дуже. Маленькі осколки досі є. Вони трохи підходять догори, залізячка така маленька. Я беру щипчиками й дістаю.

Мама:

Нам чути, коли йдуть обстріли. Донецьк поруч, буквально 10-15 кілометрів. Чуємо іноді навіть стрілецьку зброю. А коли важке щось, тоді у нас скло тремтить.

Війна – це завжди погано, війна – це важко, це боляче. Ми нерозривно пов’язані з Луганськом, там наші родичі. Ми не можемо прорватися до них, елементарно відвезти продукти. Треба вистояти чергу, щоб сумку протягнути. Бабульки лізуть навкарачки по цьому мосту. Коли це все закінчиться? Ми мріємо про це.