Жили ми в селищі Невельському, це Донецька область, Ясинуватський район. Жили добре, працювали. Діти в школу ходили, в садок, доки не почалася війна.

Я розплющила очі і зрозуміла, що стелі немає

Снаряд потрапив у будинок 8 серпня 2015 року. Я з дітьми вийшла пройтися по селищу. Ми о пів на сьому зайшли в будинок. Вони мультики захотіли подивитися – увімкнула їм мультики, собі в залі увімкнула телевізор. І рівно о сьомій годині снаряд потрапив прямо в будинок.

Коли я розплющила очі, зрозуміла, що стелі немає. Чорний дим. Нічого не чуєш. І тут тебе починають бити по обличчю.

Я побачила солдатів. Сказати нічого не могла. Почула крик мами на вулиці. Я показую, що малюки в іншій спальні. Вони довго шукали. Це був перший снаряд по селищу, до нас потрапив у будинок.

Старший син був на вулиці з мамою. Йому зачепило тільки ногу. Вони почули, що снаряд летить. А ми з дітьми, коли телевізор увімкнули, не почули цього. Спокійно було. Нам розповідали, що чуєш постріл – значить, треба бігти.

Максима, середнього сина, знайшли засипаним. Тільки ноги було видно. А Івана довго шукали. Коли винесли, ні пульсу, нічого.

Найменший син, у якого взагалі не було ознак життя, прийшов до тями тільки на четверту добу. Слава Богу, він живий. Зібрали голову нам. Ми заново вчилися ходити, їсти. Зараз він, слава Богу, бігає, посміхається. Голова, обличчя зашиті. З ногою проблеми, він тепер накульгує.

Я розплющила очі і зрозуміла, що стелі немає

У Максима контузія, струс. Зараз у мене двоє дітей-інвалідів. Вони відстають у розвитку за своїм віком. Буває, неадекватно поводяться. Не всі діти хочуть грати з такими.

Я розплющила очі і зрозуміла, що стелі немає

Лікарі різне говорять. Іноді не хочеться в це вірити. Хтось каже, що вони переростуть. А інші кажуть, що може бути і гірше. Ну, слава Богу, на даний момент ми ходимо в звичайний садочок і в звичайну школу, не для інвалідів.

Дуже складно. Я розумію і вчителів, і вихователів, як їм важко. Тому що за ними треба доглядати. У Максима замкнутість буває, буває агресія – і вчителі телефонують. І з садка дзвонять, теж говорять про це. Ми звертаємося до лікарів. Нам прописують заспокійливе, ми п’ємо. Але теж ж не хочеться напихати дитину постійно пігулками.

Хочу, щоб вони вивчилися, щоб вони ходили з усіма дітками в нормальну школу, в нормальний садок. Ну, а там буде видно. Хочеться, щоб все було добре. Щоб не було погіршень.

Я розплющила очі і зрозуміла, що стелі немає