Будиночок ми купили, як пішли на пенсію, 30 років тому. Я пішла перша, а потім він [чоловік] пішов. І ми купили цю хатку. Я не хотіла, а він каже: «Ми як дачу собі купимо».

Він тут жив, а я – там. Прийду вранці, упораюсь і йду на Саксаганський. Ходила-ходила і доходилася, що вже й ніженьки болять. Так тут і прижилася. Тому я, напевно, ще й ходжу. Я і сьогодні там полуничку пішла, опрацювала, ножичком – солончак, травичку курочкам принесла.

У мене і курочки є. І курчаток, і каченят купила. Не хотіла спочатку. Кажу: «Важко мені». А потім пішла і купила. Люблю я їх, і все.

Важко, звичайно. Самій важко, дуже важко. Сьогодні його [чоловіка] змусила: «Піди хоч трошки мені трави поріж». І він йде з палицями. Ледве-ледве пішов – мені допоміг трошки траву порізати.

Ми тут були. Усе летіло, але до нас не долітали снаряди. Але таке було! Хата тремтіла! У мене стінка в спальні ніколи не тріскала, скільки ми живемо, а [після обстрілів] вона тріснула.

Хати деренчали. Я взяла подушку і пішла в підвал. А дід ліг і лежить на ліжку. Минуло кілька днів, він каже: «Не ходи туди, якщо влучить у підвал, усі банки будуть на тобі». Ну я пішла, забрала подушку. Вже нікуди не ходила. В хаті [залишалися під час обстрілів].

Гримить! Хоч заткни вуха і не слухай, а все одно чути. Так тарабанило! Боялися, звичайно, було страшно, дуже страшно.

Ріната [Ахметова] я люблю за те, що він людям допомагає, дітям допомагає. Вони нам привезли допомогу сюди додому, прямо в хату занесли й дідусю, й мені. Мені важко вже носити масло, борошно. А тут усе: і масло, і борошно, і цукор, паштети, крупи, горох.

Я сказала: «Я не помру доти, поки не скінчиться війна». Досить! Ту війну [Другу світову] пережила. Я була маленька, але я пам'ятаю. Я пам'ятаю, як ми в підвалі були, пам'ятаю ту війну ще.