Марина Миколаївна не вірила, що можлива війна, поки не відчула перші обстріли

Я з села Лимани Миколаївської області, працювала на заводі секретарем. З 4 березня 2022 року я без роботи. Ми не виїжджали, жили постійно вдома. 

Мій син у морській академії навчався, я за нього дуже переживала. Він ще о четвертій ранку написав у вайбері: «Мама, почалась війна». Я відразу набрала його і спитала, яка ще війна. Син відповів, що Маріуполь дуже бомблять, і в Херсоні обстріли. І я відчула, що мій будинок здригається. Тоді я почала розуміти, що це дійсно війна. Знайома їхала по свого сина полями через Правдине, і мого, в чому був, тільки з телефоном у руках, забрали машиною і привезли додому в Лиман. 

Дев’ять місяців ми прожили в підвалі, тому що по нас дуже сильно гатили. За два кілометри від нас росіяни були. До нас три «касетки» прилітали. Сина ледве не вбило. Посивіла я за два тижні. У дітей руки трясуться досі безперестанку. 

Пережили ми дуже багато горя. Без світла були і без газу трішки. Підключали генератор, щоб води накачати в дім і їсти щось зварити. У нас в селі спочатку всі магазини перестали працювати. У місті був великий ажіотаж, не стало продуктів. Я їздила своїм транспортом по всіх довколишніх селах, щоб купити борошно. Мені вдалося купити декілька кілограмів, а ще – трошки макаронів, олії. 

Коли по нас вже стали гатити сильно, то нам почали завозити гуманітарку з Одеси, Києва. Віруючі привозили макарони, крупу, олію. Прожити можна було. Згодом почали ще й хліб завозити раз на тиждень, а потім - двічі. А коли вже Херсон наші звільнили, то до нас тепер гуманітарка раз на місяць потрапляє. Ми не голодували. 

У нас іще лунають вибухи. Від кожної тривоги та від кожного вибуху в мене волосся стає дибки. Коли сильні вибухи, то ми автоматично падаємо на підлогу. 

Психологічно ми слабкі. Дуже боїмося. До нас стільки прилітало, що тепер, коли тривога і щось гупає, мені здається, що прилетить у двір, у дім. 

Зараз я мрію тільки про одне – щоб війна закінчилася. А потім – щоб у дітей усе було добре, щоб старша дитина довчилася. Менша вже теж до школи хоче піти, щоб однолітків побачити. І мені хочеться на роботу вийти, щоб до нас повернулося наше життя.