24 лютого о четвертій ранку у небо над нами залетів літак і почав бомби скидати. Ми місяць посиділи у підвалі під бомбуваннями, а потім виїхали  Слов’янськ. 

Їжа була. Нам привозили в магазин двічі на тиждень хліб. Свої продукти в підвалі були. Іноді, коли мали можливість, виїжджали в місто закупитися. Сиділи в хаті й боялися вийти. 

Онучці тоді було три роки. Ми з нею вийшли надвір, а на сусідній вулиці хата вибухнула у нас на очах. Дитина досі пам’ятає цей момент. Страшно було. Важко навіть словами розповісти.

Сестра чоловіка покликала до себе у Слов’янськ. У неї сім’я велика, і нас приїхало шестеро. Так і зупинилися тут, не стали нікуди виїжджати. У мене мама була старенька. Куди з нею поїдеш? Вона торік померла. Мама війну в 1941 році пережила і цю застала. 

Своя хата була, а зараз по квартирах кочуємо. З грошовою допомогою є проблеми, а на роботу ніде не влаштуєшся. Виплати переселенські нам скасували. Перебиваємось якимись заробітками. Спасибі, хоч гуманітарку дають. Тяжко. 

Хочеться, щоб війна закінчилася швидше, але в мене відчуття, що вона ніколи не закінчиться.

Хочеться в мирі жити. Щоб робота була, щоб діти і внуки щасливі були, а не боялися всього. Миру хочеться – і все.