«Я відчув приліт снаряда до себе під вікно»

Орендовані квартири і неможливість працювати, як раніше – так змінилося життя донеччанина Сергія. Він покинув рідне місто таємно, змінив номери телефонів. А до цього був свідком обстрілу та розрухи.

Я бачив, коли прилетів перший снаряд у Донецьку, навіть відчув на собі. Військові дії не бачив, обстріли – бачив. Влучання у сусідній будинок, на ринок; бачив, як відлітали снаряди на аеропорт. Я відчув приліт снаряда до себе під вікно.

Літо чотирнадцятого року згадую... Вода з фонтану – для туалету, питна – з машини поливальної.

Ближче до осені допомагав друзям вивозити батьків. І більше ні з ким не спілкувався. Уранці йшов до магазину спеціально, щоб нікого не бачити, і повертався, щоб ні з ким не перетинатися. Спілкуватися на тему війни з рідними не хотілося, щоб зберегти родинні стосунки.

Ніхто не знав, коли я поїхав, тільки близькі рідні. Я навіть змінив номери телефонів і через два роки тільки з’явився.

Виїхати вийшло спонтанно. Квартира була вже практично порожня і вивезено було максимально все. Складного нічого не було під час переїзду. Напевно, був страх переїзду через ситуацію на блокпостах. Але коли проїхали перший блокпост, я зрозумів, що все буде нормально.

У мене різко змінився спосіб життя. У Донецьку була своя квартира і бізнес успішний був. А зараз не вийшло нічого відновити, живу я на орендованих квартирах. У минулий Донецьк хотів би повернутися, але не вийде. У теперішній – ні.

Зате у мене тепер є досвід видачі гуманітарної допомоги, волонтерство. Я бачив людей, які приходили за «гуманітаркою» в одних капцях, іншого одягу у них не було. Я бачив людей в істериці. Наша команда організовувала разом з психологами для переселенців психологічну допомогу. Я розмовляв з психологом, і єдине, що я згадував, це епізод попадання снаряда. При цьому я посміхався. Мені пояснили, що це захисна реакція на все, що відбувається.