Собко Софія, 9 клас, Опорний заклад освіти «Миргородський ліцей «Лінгвіст»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузьміна Оксана Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року…4:48.Голос тата. Помаранчеве небо, котре я вже ніколи не забуду… Усю ніч я спала в обіймах мами, бо чомусь саме цієї ночі мені стало страшно. Мій міцний, мирний і ні в чому не винний сон перервався різким татовим криком: «Вставайте, війна почалась!» Багато хто каже, що після цієї звістки в них пішло серце до пʼят, мурашки на тілі, біль, крики всередині і відчуття невизначеності, що буде далі, змішувалися в жахливу палітру.

Я ж не відчувала нічого. Ледь розкривши очі, намагалася збігти зі сходів під трясіння землі.

З неймовірною швидкістю я натягнула лижний костюм, у якому ще нещодавно грала в війну сніжками. Ми забігли до погребу, в який я ніколи не заходила раніше, бо боялася. Потім він став майже другою домівкою. Я намагалася хоч щось зрозуміти з розмови дорослих про те, що відбувається. Мама з татом зірвалися з місця й побігли до будинку. Я з бабусею зосталася мовчки спостерігати.

Бах! У небі розірвався снаряд… знову…знову…знову… Батьків немає, я їх просто не помічаю. Навіть силуети не миготять поміж вікон.

Коли вони вийшли з дверей, моє серце наче заспокоїлося, але потім стиснулося ще сильніше. Вони переносили речі до машини. І тут повернувся до мене тато і запитав, чи треба мені щось забрати. Я попросила лише Михасика, мого ведмедика, без якого я не могла заснути. Тато побіг. До мене приходить раптово думка. А що як зараз прилетить ракета і він не встигне вийти з будинку, і все через того ведмедика.

Вибух. Небо почервонішало. І тут уже тато веде мене до машини. Іграшка лежить в моїх обіймах.

17 березня 2022. Невеликий автобусний вокзал у Львові. Я вперше побачила, як плаче мій тато. По щоках лилися гарячі сльози. Здавалося, що вони ось-ось поглинуть його. Ми тоді попрощалися майже на півтора року. Я не хотіла в це вірити. Намагалася себе заспокоїти, але не могла. Для мене це була зрада. Ні, зовсім не те, що ми тоді залишили тата, а те, що ми виїжджаємо за кордон.

Я вважала віроломством те, що покидаю рідну землю. Державу, яка бореться за моє майбутнє. Попри всі слова мами, я довгий час не відрікалася від цього переконання. Потім ми прибули до Праги.

Там, у столиці Чехії, ми вчили мову. Щодня пізнавали нову культуру, відвідуючи найрізноманітніші музеї, котрі для українців були безкоштовні. Нам щастило, і ми зустрічали яскравих, добрих і щирих людей, за що я безмежно вдячна цій країні.

7-Б клас. Ох, мій любий сьомий Б! Через рік навчання, 7 серпня, ми з мамою повернулися додому на канікули, але потім батьки вирішили повернутися в Миргород і покинути місто, яке настільки стало мені любим. Я вважала і вважаю Прагу другим домом. Коли ми приїхали, щоб забрати документи зі школи, мені було важко дивитися, як мої батьки ставлять підписи на тих паперах.

Я справді була шокована тим, що більша частина класу прийшла попрощатися, усі заспокоювали мене, обіймали, плакали. Ці однолітки стали мені рідніші за 9 місяців, ніж клас в Україні за половину життя.

Мушу зізнатися, що я просто не могла стримати сліз, коли думала про те, що, можливо, я востаннє в цій квартирі, крайній раз проїжджаю повз школу і бачу празькі транспортні станції…Незважаючи на біль від розлуки, після повернення неочікувано для себе я зрозуміла. Я сумувала… Рідне ліжечко, кімната з такими важливими для мене речами, спогадами… Їх не можна нічим замінити, так само, як і людей…  

Я, певно, просто не хотіла визнавати, наскільки сумувала за цим місцем, школою і всім, що оточувало мене від самого народження.

Війна – це страшно. Боляче. Це темрява. Це тисяча днів, які навчили цінувати те, чим нехтували раніше. Ми відчули справжню ціну життя… Нормального життя…