Бикова Віолета, 11 клас, КЗ "Чугуївський ліцей №1 імені І.Ю.Рєпіна" Чугуївської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іващенко Наталія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи було у Вас хоча б раз у житті почуття різкого, неминучого страху, наляканості і тривоги водночас? Ці почуття не оминули жодного українця у першу годину початку війни. Я пам'ятаю кожну секунду тих моторошних шістдесяти хвилин мого життя, неначе це був учорашній день.

Усе почалося 24 лютого 2022 року, приблизно о п'ятій ранку. Ввечері 23 лютого, як завжди, виконавши домашні завдання, я лягала спати, навіть не уявляючи, що вже зранку моє життя зміниться так кардинально і безповоротно,  як ніколи раніше.

Перше, що почула,  прокинувшись неочікувано рано-вранці - гучний звук літака. Потім почулися вибухи: не дуже гучні, але все одно, до нестями лякаючі і різкі.

Глянувши у вікно,  побачила вибухи над містом, схожі на феєрверки. В цей час в кімнаті була моя мама, яка прокинувшись від несподіваних звуків вже стояла неподалік від мого ліжка з телефоном в руках: вона набирала  номер моєї сестри. Тоді мама  сказала, щоб я не хвилювалась, бо ще нічого не відомо, але одяглась і якомога скоріше спустилася на перший  поверх. Вже через півгодини я побачила свою сестру з її чоловіком.

Тоді стало відомо: почалась війна. Далі - гучні постріли, вибухи, підвал нашого дому,  і неприємний, липкий страх, що неначе завис у повітрі.

Наступний день був ще страшнішим: двадцять годин у бомбосховищі, жахливий звук авіації, і головне - підрив мосту у нашому селищі, від якого у нашому домі стало на декілька вікон менше.

Пам'ятаю той страшенний холод, що був у лютому місяці. Я сиділа у теплій пуховій куртці й зимових чоботах на сходинках підвалу і від емоційної й фізичної перевтоми не змогла втримати сльози, що лилися з моїх очей стрімкими потоками.

І лише  в матусиних обіймах моя зранена душа  знаходила спокій.

І так день за днем. Життя йшло далі, і ми усією сім'єю пристосувалися до нових обставин. Тато облаштовував наше укриття, мама пекла домашній, запашний хліб, запах якого я пам'ятаю досі. У пам’яті закарбувався постійний перегляд новин як головний щоденний ритуал.

Пам’ятаю, як одного разу ми з мамою пішли до магазину. Перед крамницею була велика черга, тож ми стояли на вулиці. Навкруги - мороз і обличчя людей, що казали самі за себе. Страх, втома і надія - те, що об’єднувало всіх нас.

Найбільше,  що мене  здивувало - це діти. Вони у такому малому віці вже помічають усе навкруги, а головне - розуміють.

Тоді я почула, як маленький хлопчик у черзі розповідав, як він зовсім скоро піде захищати нас і які види військової техніки і знарядь  вже знає. У голові промайнуло: “Як прикро, що таким маленьким довелося дізнатись це страшне слово - “війна”. Бо війна - це біль, горе і страждання. Але чи заслуговують на це наші, ні в чому не винні діти? Чому вони повинні ховатися  в бомбосховищах під час обстрілів? Чи заслуговують ці малюки  на  смерть, коли ворожі бомби влучають у дитячі лікарні?

На це питання відповіді не має, бо війна - це жорстока несправедливість.

Війна - це завжди несправедливість. І у цьому я впевнилась на власному досвіді  влітку 2022 року. Тоді у нашому місті відкрився маленький заклад, у якому продавалася чудова, смачна випічка. Поспіхом ми з сестрою зайшли до магазину, щоб купити пиріжків, і побачили за прилавком двох усміхнених молодих парубків, неподалік від яких стояв чоловік похилого віку. Було видно, що це їх батько. Віддаючи нам випічку, усміхаючись, вони сказали нам багато приємних слів і побажань, і ми з гарним настроєм сіли неподалік, щоб перекусити. В їх обличчях було видно любов до життя і своєї роботи. Ми приїхали додому, і  через пару годин почули гучний, сильний вибух.

Вибух за вибухом.  Зовсім скоро у соцмережах на сторінці міста був новий пост - усе було знищено вщент, згоріло все до тла, а головне - згоріла та сама пекарня, а разом з нею відійшли у вічність з щирим серцем і радістю в очах троє чоловіків.

У той день загинуло ще багато людей, але саме ця сім’я запам’яталась мені найбільше. Війна - це кров і страждання. Це про несправедливі, безчесні загибелі. Розірвані родини… За весь час війни довелося і мені  розлучитися на невизначений час із моїми родичами та друзями. Бо хтось обирає залишитися у своєму місті і продовжувати опір вдома, а хтось - захищає себе і свою сім’ю, зробивши серйозний крок, і продовжувати шлях відданого батьківщині українця, але вже у більш безпечному місці. Тож війна це ще й розлука.

Але я вірю, що після закінчення повномасштабної війни на нашій рідній Україні, ми знову зберемося у сімейному колі, у своєму домі і знову відчуємо радість сімейних свят, а головне - теплі обійми наших близьких.

Тому пройшовши ці 1000 днів війни я можу сказати, що ми, українці - насправді сильні і непереможні. Нас не може зламати нічого: ні відключення світла, ні обстріли, ані будь-що інше. За нами, молодим поколінням - майбутнє нашої держави. Тож ми будемо триматися попри все, навчатися і здобувати освіту у будь-якому вигляді. І,  незважаючи ні на що, перемога буде за нами!