Костюченко Вікторія, вчитель, Комунальний заклад освіти  «Нікопольський ліцей «Гармонія» Дніпропетровської обласної ради 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Україна…Наша  неня, свята земля, напоєна кров’ю славних дідів і прадідів, які віками захищали цей благодатний край, що завжди притягував до себе хижі погляди лихих сусідів. Та й не дарма! Здається, сам Господь благословив степи шовкові, моря глибокі, ліси неозорі, щедроти небачені, людей працьовитих і душею прекрасних, що, натхненно працюючи на рідній землі, живуть у гармонії зі Всесвітом.

Усе в них добре: шанують батьків і Батьківщину, палко кохають і вірно дружать, чесно працюють і живуть у добробуті, прагнуть краси і мають її і в душі, і в житті; мріють – і втілюють свої мрії в життя.

Благодатний край і чудові люди, які нікому не заздрять, які ніколи не були загарбниками, а тільки оборонцями свого рідного краю. Такими словами я, учитель української мови та літератури, починала свої уроки, присвячені  подіям, що мали місце в історії України. Щоб мої учні краще зрозуміли проблеми, порушені автором у творі, я робила екскурс у минуле, наводила приклади, які мали б унаочнити дітям сухі факти підручника.

Про що я думала, дивлячись у допитливі очі дітей, які мене слухали, ставили питання, щось конкретизували, щось додавали самі?

Я була горда від того, що я і мої учні – нащадки козацького роду – маємо таку славну історію. Я тішилися від того, що лихі часи минули, що життя прекрасне і нескінченне, що зараз ці діти, мене послухавши, підуть далі по життю, сіючи, як і їхні пращури, добро і красу навколо себе. Як гірко я помилялася!!! Прозріння прийшло 24 лютого 2022 року. Це був кривавий ранок, ранок розпачу й розгубленості. Усвідомила це тоді, коли не змогла відповісти своїм учням, чи буде сьогодні урок. Він має бути!!! Але…прийшла війна - безжалісна супутниця лихого сусіда, який віками намагався знищити нас, українців, мене і моїх учнів у різних поколіннях!!!

Моторошне виття сирен, вибухи і безліч питань, на які немає відповідей…Де ви, мої учні, які слухали про козацьку звитягу, про подвиги дідівські?!

Червневий ранок у місті Нікополі Дніпропетровської області був звичайним днем, наповненим турботами війни. Як завжди, замість ранкової кави, стрічка новин. Переглядаючи її, завжди хвилювалася за наших захисників: серце розривалася від невимовного болю через те, що гинуть люди. Щоранку в душі жевріла надія, що скоро переможемо агресора, що ось-ось, ще трішки – і перемога.

І раптом знайоме обличчя….Очі….Я їх уже бачила …У тому, мирному житті…. Завжди веселі, з вогником, вони повсякчас випромінювали тепло. Саша. Соколенко Саша. Мій учень.

Фото. Під фото текст: захищаючи незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України від російських окупантів, героїчно загинув наш земляк…. Закам’яніла. Саша, який завжди усміхався. Який ніколи не ображався. Якого любили всі однокласники. Який з 10 класу працював, щоб допомогти батькам. Який у шкільній виставі грав Шекспіра. Який був красенем і романтиком. І якого вже більше немає з нами…Наш Саша! Провести нашого сокола, який ще й не нажився на цьому світі, але широко розправив свої крила і кинувся в бій за рідну землю, прийшло майже все місто.

Невимовний материнський біль, розпач рідних і близьких, схилені в пошані і скорботі голови друзів, побратимів, вчителів.

Двадцять три роки (стільки виповнилося Саші) надії на світле майбутнє та мрій убила російська ненависть до України, до волі, до незалежності. Знищила фізично, але не в її силах знищити світлі спогади про тих, хто ціною власного життя сьогодні виборює наше право бути вільними людьми і жити на своїй землі не на колінах, а з гордо піднятими головами.

Мій учню Сашо Соколенко! Ти рано полетів у засвіти, залишивши в душах всіх нас неймовірну тугу. Твою справу продовжують побратими, женуть зайд із рідної землі.

І коли прийде свята перемога на благословенні землі України, коли запанує мир, про твій подвиг і самопожертву слухатимуть у школі учні, у яких теж будуть гарячі серця, щирі душі і очі, які повсякчас випромінюватимуть тепло.