Добрянська Дар’я, 11 клас, Одеський ліцей № 13

Вчитель, що надихнув на написання есе - Варбанець Ганна Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мільйони людей щодня  стикаються з війною. Але що ж таке війна? Можна було б розписати досить науковим поняттям, але вона є для кожного різною. Для когось - це смерть близьких людей, залишок рідної домівки, а для когось - це гроші, розвиток бізнесу або можливість розпочати все спочатку.

Що ж для мене війна? Лише три слова: втрата, страх, самопізнання.

Перші дні були як в тумані: не розумієш, що відбувається, десь лунають вибухи, і страх наповнює тебе середини. 2 березня мій батько пішов на війну. Бачу, як мама просить його залишитись, але шляху назад вже немає. Він пішов. Перші місяці пройшли спокійно, нічого незвичного. У кінці травня був неочікуваний сюрприз, прийшов батько з пакетом полуниці. То були щасливі дні: історії, сімейні вечори, і просто щастя. Але йому потрібно повертатись.

Влітку я записалась до акторської школи, то була моя мрія. Часто обговорювала з батьком по телефону своє життя, акторське. Разом ми підтримували один одного, незважаючи на відстань та небезпеку.

Осінь минула так само швидко: я знайшла нове хобі – читання. Книги підтримували мене в складний час, у них я знаходила для себе спокій. Далі зима, моя найнеулюбленіша пора року. Я готувалась до масштабного виступу в акторській школі. Їздила до Києва на зйомку в масовці. Перші кроки до великої мрії завжди маленькі, так?

Була на знімальних майданчиках, і головне – зрозуміла, що акторська майстерність – те, чим я хочу займатись у житті.

19 грудня – День Святого Миколая. У мене були курси англійської мови, коли я почула що в будинок хтось зайшов, стало страшно, бо знаю, що всі на роботі. Вийшла перевірити і не могла повірити очам: прийшов батько! Це було дуже несподівано, бо ніхто не знав. Наступий тиждень пройшов чудово – батьки приходили подивитися на репетицію мого виступу.

Одного разу, коли батько забирав мене після репетиції, ми заїхали поїсти піцу, бо знав, що відносини з групою в мене складні, тож вечір ми провели в приємних бесідах.

Останнього його дня перебування вдома ми прикрашали ялинку. Гірлянди, іграшки – усе для святкової атмосфери в похмурі будні. Коли настав час прощатись, усім вдавалось це дуже складно. Далі день народження моєї молодшої сестри. Батько не вийшов на зв’язок. День пройшов досить напружено, але щасливо. Наступного дня батько вийшов на зв’зок, все було добре. Пройшов тиждень, він знову пропав, уже стало більш тривожно, бо хто знає, що сталось. Одного вечора, коли мама повернулась з роботи, я виходжу до неї і не розумію, що відбувається, бачу, що вона плаче, коли говорить ті самі слова, які боїться почути кожен: «Дар’я, ваш батько пропав безвісти».

Відчуваю, що усередині мене щось померло, і навряд чи колись оживе.

Весна пройшла жахливо. Було погано все: атмосфера, самопочуття. Мене почали булити в школі, і це сильніше вдарило по мені. Друзів у мене немає, тож намагалась справитись сама. Кіношколу закинула, бо для мене це вже не мало сенсу. Влітку було краще: поїхала вперше за кордон. Восени пішла до нової школи. Змінилось оточення, мої мрії й я сама. За наступні півроку я змогла знайти нове хобі, розширила свій кругозір, почала активно вести соцмережі. Попри прагнення до розвитку, війна кидала нові виклики. Але я знаходила сили йти далі. Наступного літа вперше поїхала в табори, знайшла нові знайомста серед підлітків із подібними ситуаціями, покращила свій психологічний стан.

Зрозуміла, що після щасливих моментів, буває щось погане. Але усе можна пережити, коли поряд є чудові люди та бажання змінюватись.

1000 днів війни - це не просто час, це моменти та життя. Я навчилась бути сильною та проживати кожну мить. Війна показала, що, незважаючи на погані моменти, завжди є можливість рухатись далі. Життя проходить тоді – коли ти будуєш плани. А плани, завжди змінюються. Тільки надія, упевненість, стійкість дає крила , щоб утриматись у цьому житті, дочекатись батька та перемоги.