Я живу у Слов’янську. Маю інвалідність. Донька живе в Росії, так склалося життя. Ніякої допомоги немає. Чоловік помер сімнадцять років тому. 

Після початку обстрілів у Слов’янську ми з сусідами об’єднались. Намагаємось підтримувати один одного. Коли у місті немає води, я прошу сусідів привозити воду.

Мій будинок не постраждав. Сподіваюсь, що так буде і надалі. Коли закінчиться війна, я не знаю. Я чекаю на справедливість. Дуже не хочу такої ж долі для Слов’янська, як у Бахмута та Авдіївки.