Волга Вікторія, 11 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 36 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Свидло Ольга Михайлівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уже 10 років у моїй країні триває війна. Ще з дитинства я чула про жахи війни з розповідей моїх знайомих та однокласників, біженців із окупованих територій України. Діти, які мені про це розповідали, були дорослими не по роках, і в очах кожного часто читалися нерозуміння і страх. Вони бачили надто багато смертей, несправедливості, руйнувань та невинних жертв.

У кожну подібну історію, особливо з вуст дітей, було важко повірити, але 24 лютого 2022 року мені довелося відчути цей біль на собі.

У  перший день повномасштабного вторгнення я, як і більшість українців, прокинулась о 5 ранку від перших вибухів. Повітряна тривога, пропущенні виклики від рідних та друзів, новини про перших постраждалих, військові на вулиці - все виглядало як жахливий сон. Ближче до вечора ми з батьками, сестрами та домашніми улюбленцями (кішечкою та папужкою) вирішили спуститись у підвал нашого будинку.

Там для мене і пройшов перший тиждень повномасштабного вторгнення.

Насправді, війна змогла об’єднати дуже багато людей. Напевно, головна якість українського народу полягає в тому, що ми завжди поруч, і готові допомогти  один одному в скрутні часи. Я переконалась у цьому вже в перший день життя в підвалі. Попри  постійну повітряну тривогу і небезпеку ніхто не піддавався паніці, кожен був зайнятий своєю справою. Люди, що жили на перших поверхах, без проблем пускали кожного до себе додому в перервах між прильотами, щоб кожен мав можливість випити гарячого чаю, прийняти душ, при цьому маючи швидкий доступ до підвалу.

Було дуже моторошно. Ми боялися, що кожен новий день може стати для нас останнім, але наша єдність не давала людям упадати у відчай, змушувала вірити у швидку перемогу. Напевно це єдине, що допомогло нам пережити той  час.

4 березня 2022 року наша родина прийняла рішення переїхати до Харківської області. Так ми і потрапили до Краснокутська, містечка, яке  встигло підкорити моє серце за  перші дні життя тут. Я завжди буду безмежно вдячна людям, які прийняли багато біженців з Харкова у свої будинки, допомогли всім необхідним. Тут вперше за весь час ми мали змогу  трішки розслабитися, відчути спокій. Час, проведений у Харкові, сильно вплинув на мене. До цього дня мене й досі лякає звук проїжджаючої машини, схожий на гул літака, а свист чайника, який закипає, нагадує пролітаючу ракету.

Перші місяці у Краснокутську були найскладнішими. Було дуже боляче від того, що я втратила все, що було моїм життям: дім, школу, друзів, хобі…

Пізніше почалося онлайн-навчання. Це дало змогу продовжувати навчатися зі своїми однокласниками, вчителями. Відчути хоча б щось з минулого  життя - життя до війни. Так і продовжується моє життя сьогодні. Раніше мій дім був там, де мої рідні. Я вже давно не розумію, де мій дім, бо всі мої близькі люди розкидані по різних куточках світу. Не дивлячись на те, що війна досі триває, я, як і вся молодь нашої країни, як ніколи розумію, яку важливу роль відіграю у майбутньому України.

Я продовжую жити, навчатися і готуватися до НМТ, бо ні відключення світла, ні обстріли не зламають мій дух.

Яким важким не був би мій шлях, я буду робити все можливе для скорішої перемоги моєї країни: добре вчитися, брати участь у волонтерських акціях, допомагати пораненим у шпиталях. Все буде Україна!