Овечко Меланія Олександрівна, 14 років, Перещепинська гімназія «Крок»

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Канципко Тетяна Павлівна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

Дуже важко збагнути і прийняти той факт,що в ХХІ сторіччі українське суспільство  зіштовхнеться з такою трагедією-війна. Кожен українець відчув на собі 24 лютого цей непереборний страх, сум’яття, нерозуміння, і, я думаю, до кінця життя не забуде цей жахливий день.

Остаточне усвідомлення того, що трапилося щось апокаліптичне для України, прийшло, коли почула звернення нашого президента «сьогодні відбулося повномасштабне вторгнення на територію нашої держави» і побачила безжалісний наїзд бетеера на авто у Києві із відео. Це було дико, боляче, по-варварськи.

Серце стукотіло, сльози виступили на очах. А далі хаос дій, думок. Руки тремтіли, але ми з мамою продовжували збирати тривожну валізу. Ми стояли у довжелезних чергах і скуповували продукти, не розуміючи, що врешті-решт нам потрібно. Знімали готівку, телефонували усім родичам і знайомим і не знали, що буде до вечора.

Що ж до моїх відчуттів, то мені було байдуже на себе, хвилювалася за маму і тата. Мій батько на початок війни був за кордоном, бо працює далекобійником, але після подій вирішив їхати до родини. Я не зможу передати словами, як сильно переживала за нього і молила Бога, аби з ним все було гаразд. Моя мати працює медсестрою, і це означає одне, що в будь-який момент її можуть забрати на війну, аби рятувати життя нашим добровольцям, волонтерам.

В моїй великій родині є багато військовозобов’язаних, і за кожного дуже хвилювалася. Весь час читаєш і дивишся новини, обдзвонюєш усіх рідних і молишся.

Коли за декілька місяців протистояння ворогу, прильоти досягли і нашого районного центру, села поблизу – світ у голові перевернувся догори. Мені не хотілося їсти, пити, спати, бо очі цілу добу були прикуті до різних месенджерів у надії почути новини про закінчення цього жаху. Я переживала за усіх, хто боронив Батьківщину, знайомих, друзів, які на машинах рушили у бік кордону під обстрілами. Ми прощалися поспіхом з однокласниками, які вирішили їхати у безпечні місця. Очі надії, сльози безвиході, дитячої підтримки один одного і віри, що дорослі все владнають.

Серце і досі болить від кількості загиблих, втрачених мирних життів, акцій в пам’ять про загиблих дитячих життів – черевичок ( на початок війни 200 дітей) у країнах Європи.

Зараз, за пів року війни з оскаженілими виродками, коли ракети нищать рідне Дніпро, я з упевненістю говорю: «Ми переможемо!», бо не здолати країну, яка об’єдналася в одну родину.

Стала одним цілим і буде викорінювати ворога, гнати чужинців з української землі, як це робили віки назад наші предки. Ніколи нікому не дістанеться рідна земля. Бо люди у нас безстрашні - без зброї лягають на танки, голіруч носять міни, жертвуючи власним життям, підривають мости, стають один цілим із побратимом на полі бою. І все заради нас, майбутнього народу, миру.

Миром пахне паляниця, мир - мамин поцілунок зранку, мир - веселий щебет дітвори, мир - незалежність і воля, мир - муралі на стінах нових багатоповерхівок відбудованої України. Мир - святковий салют на честь Перемоги над ворогом.

Так буде. Я в це вірю. Все буде Україна!