Клименко Вікторія, 3 курс, Заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Регіональний центр професійної освіти залізничного транспорту та агротехнічного сервісу"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Литвиненко Ірина Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зовсім не хочеться ділити життя на «до» і « після», але …так є. Майже три роки, як обірвалося моє безтурботне дитинство. В один момент змінилося все: світовідчуття, оточення, я сама стала не такою, як колись. Сьогодні ми вже пристосувалися до нових реалій, бо говорити ,що звикли до війни , дещо гірко. Ми вчимося, працюємо, донатимо, допомагаємо так, як кожен може  і вміє, але не маємо спокою в душі. Певно, головна мрія кожного українця нині – це перемога. Як же хочеться миру. Щоб не гинули люди, не руйнувалися будинки, не палали заграви та не плакали матері , жінки і діти.

Після війни кожен, хто лишиться живим, знатиме ціну спокою і стабільності. Вона буде найвищою. Та допоки війна.

Повномасштабне вторгнення, що розпочалося вночі 24 лютого 2022 року, триває і по сей день. Ця дата відбилася у пам’яті кожного українця. Саме тоді життя кожного з нас змінилося .І хоча деякі сім’ї повиїжджали з країни, але є багато й тих, хто залишився. Серед останніх знаходиться і моя родина. Ми на своїй землі, ми витримаємо, хоча й дуже багато безневинних жертв. Палали міста, помирали маленькі діточки, жінки, чоловіки, гинули тварини, знищувалося усе внаслідок бойових дій, але перемога все-одно буде за нами, адже правда на нашому боці. Українці захищають свої землі.

Воєнні події торкнулися моїх знайомих та родичів. Декому з нас пощастило побачити ці події лише з новин, а комусь «пощастило» не лише побачити, але й відчути на собі увесь жах цієї напасті.

Ось, як приклад, розкажу про свого двоюрідного брата Віктора. Він пішов  до війська з перших днів війни. І служив до нового 2024 року, і, напевно, служив би і далі, та в 24 роки йому ампутували ноги по коліна. Через оцю російську навалу покалічено і померло стільки невинних людей та тварин, що всіх і не перерахувати. Буває ж таке, що не встигають врятувати. У моєї однокласниці помер батько. Він воював у ЗСУ. Про це болісно навіть думати,  а доводиться жити  далі. Ми ніколи не забудемо тих, хто поклав життя за нашу Батьківщину.

Війна  триває і нині, майбутнє ще не написане.  Але кожен з нас продовжує пам’ятати про тяжкі непоправні втрати і навряд колись забуде.

Ми маємо вірити в перемогу нашої неньки – України, та розвиватися, отримуючи за навчанням професійні навички. Вони обов’язково знадобляться, коли захочемо додати свій вклад до відновлення країни. Адже Україна є нашою домівкою. Це наш рідний край, який ми будемо захищати до останнього і нікому ображати не дозволимо.