Круть Марія, 11-Б (42-Е група), ліцей "Наукова зміна"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Шкаровська Тетяна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

День двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року наступив для кожного українця не зі світанком, а зі звуками вибухів і дзвінками стурбованих родичів. Війна тривала довго, але ніхто не очікував, що вся Україна опиниться під палаючою, всепоглинаючою покровою страшних змін. Цей день змінив не тільки хід подій в історії нашої держави, але й життя мільйонів людей, вплинувши на долі, плани, мрії. Це не оминуло і мене: війна докорінно трансформувала звичний устрій мого життя і змусила переосмислити багато речей, знайти в собі сили адаптуватися до нової, складної реальності.

Страх. Нерозуміння. Розпач. Що робити? Куди бігти? Ось таким буде кінець? Це все крутилось в голові знов і знов, мов заїжджена платівка. Здавалось, що життя зруйнувалося в момент, а ти не можеш підібрати навіть його залишки напам’ять. Поруч з тобою твоя сім’я, яка розділилась на два табори. Одні наполягають виїжджати. Не важливо куди, хоч би спастись: на той час в їх уявленні війна уявлялася тільки в образі смерті і повної руїни. Цей світогляд вони передавали мені, що для восьмикласниці було занадто.

І без того пригнічений стан супроводжувався таким рівнем тривоги, що неможливо було провести день без сліз, криків, істерик.

Ще більш погіршувало ситуацію друга сторона, яка навідріз відмовилася покидати своє рідне місто, будинок. “Залишити всі спогади тут, а самим у невідомість - це не для нас”, - такими були їх слова. А що залишалося в цей час мені? Я ні на що не можу вплинути. Кинути маму і сестру, поїхавши з мачухою у Німеччину? Там безпека, але тут найрідніші для мене люди. Жити там, але думками бути постійно в Україні з тугою в серці й острахом за інших? Ні, я обрала залишитись в Києві. Якщо вмирати, то всі разом. Окрім того пусте місто стало знову наповнюватись людьми. Кожне нове обличчя приносило спокій, бо гуртом завжди легше, а тим паче відроджений міський ритм - ніби відголоски минулого, в якому все добре; кожен новий день приносив розуміння, що життя продовжується, воно не буде таким, як раніше, але воно буде, і це найголовніше. Забувши на певний час про інших, я була занурена в собі, але тепер, коли підґрунтя психологічної безпеки було закладено, я згадала про друзів. А вони вже розкидані по світу, при чому наші шляхи розійшлися не тільки географічно, але й у поглядах. Кожен за цей невеликий проміжок часу отримав свій досвід, тому ми стали різними. Наші розмови поступово стихали, спільні інтереси зникли, і відчуття близькості розчинилося в нескінченному потоці новин і адаптацій.

Я відчула, що залишилася сама. Самотність і внутрішня порожнеча посилювались з кожним днем, і я більше не могла знайти спільної мови з тими, хто колись був поруч.

Вони не цікаві мені, а я - їм. Проте все змінилося, коли я повернулася до школи. Це стало порятунком з кола покинутості, бо я повернулася до своїх людей, які розуміли мене без слів. Ми ділилися схожими переживаннями. Спільні заняття, підтримка однокласників та вчителів допомогли мені знову відчути себе частиною колективу. Я зрозуміла, що не одна, що попри всі зміни можна знову знайти опору і відновити душевну рівновагу.

Таким чином війна стала звичним явищем. Найскладнішими були перші сто-двісті днів. Страх, невизначеність та постійна тривога накочувалися хвилями, руйнуючи душевний спокій. Але з часом я навчилася жити знову, вже в нових умовах, завдячуючи людям поруч – їхня підтримка й розуміння дозволили адаптуватися до реальності війни. Зараз, після 1000 днів, війна - це частина буття, без якої навіть складно уявити свою буденність. Хоча й досі важко чути про смерть навколо, це стало нашим життям. Здається, з війною вмерла певна частина страху за себе, і залишився лише біль за тих, хто покинув цей світ не за своєю волею, та тривога за тих, хто бореться за нас.