Григораш Дмитро, учень 11 класу опорного закладу «Хорольська гімназія Хорольської міської ради Лубенського району Полтавської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кулик Таїсія Вікторівна

"Війна. Моя історія"

Війна. Ще десятиліття тому це слово несло за собою лозунг «ніколи знову», зараз – реальність, яка абсолютно в кожного доволі різна. Хтось прокидається в теплому ліжку, дивиться на ранню згасаючу зорю і з буркотом іде за розписом дня. А для когось цей день буде останнім. Сьогодні він, може, й не спав, не глянув на зорю, що не горіла так ясно, як навколишнє ненаситне полум’я, а серце то не боялось, навіть не вкололо, бо знало, за що треба битись і за що свій стук варто спинити.

Серед дум лиш один спомин, що гасив усі болі та страхи. Солдат думав не про дім, а про людей, які були варті зупинки ударів у грудях.

Сім’я. Слово, що змінює бачення жахливої реальності. Чи що воно значить?

Я народився і зростав у звичайній сім’ї. Було в нас усе необхідне, щоб бути щасливими. Але як сильно це цінилося? Не знаю. Безперечно, я любив своїх батьків, вони – мене, кожні вихідні обмінювались обіймами з дідусями та бабусями. Це стало буденним життям.

Але в якийсь момент помер мій дідусь. Батько мого батька. Почалась сумна лінія життя. Усій сім’ї було важко. Якщо зараз скувати мої ноги в кайдани, то вони точно не зрівняються з тим душевним тягарем. Усе стало блідим, а батько взагалі сірим.

Я питав у Бога, нащо він створив такий біль. Бувало, плакав поночі в подушку. За безцінною людиною. За дорогим часом. І досі гадки не маю, як першою змогла здобути колір бабуся, що зосталася одна, без коханої людини. Яка ж вона мудра. «Життя є і буде, - казала, – дід, як і сотні предків, живий у думці, серці, звичці, слові. І доки ми без кольору – губимо своє існування і душі поруч з нами». Життя заграло по-новому. З’явилась нова буденність.

Цього разу я цінував кожний момент, що проводив з ріднею. Так хочеться жити поруч з тими, для кого б’ється серце. Але завжди щось хороше закінчується сумним і навпаки. Це нескінченний цикл.

Почалася війна. І знову довелося жити по-новому, якщо так це можна назвати. Я боявся. Та не за себе, а за рідню. Справдився таки один жах – мого батька забрали на війну. Як же швидко те сталося. Не було нічого блідого, все чогось стало сірим. Як же боліло від того, коли мама заспокоювала мене, а пізніше, думаючи, що не почую, плакала собі тихо в подушку. О чудо! Коли задзвонить телефон і на екрані засвітиться напис, що скаже: дзвонить безцінна людина.

Світ знову заграє купою фарб. З’являється більше відтінків. Час шліфує сірість. Вона зникає. Новий день. Нова буденність. Я перестав цінити кожен момент. Живу! Кожен день - одвічна боротьба. Мені все важче йти до жаданих цілей минулого, що не стерлися часом.

Справді, нелегко, але доки б’ються серця моїх батьків, мушу жити кольором, виборювати щастя для всіх. У яких би тяжких умовах не був мій тато, він живе! А з ним і я. І од того вся рідня. То ж, що таке сім’я? Мабуть, не просто слово. Як бачите, немає гарантій, що сьогоднішня нависла сіра хмара завтра відлетить. Та чи в ній проблема?