Жінка розповіла, як попадала під мінометний обстріл і як натерпілася жаху після попадання міни в її дім та квартиру.

Війна - це страх, це жах. Щоб це зрозуміти, це треба пережити. Якби я не працювала з психологами, у мене при слові «війна» відразу б з’являлися сльози. Зараз я це спокійніше це кажу, бо психологи роблять свою справу. У нас тут є місцевий центр психосоціальної адаптації, там теж є свої психологи, теж займалися.

Для мене війна настала, колі звільнили Щастя в 2014 року. Тоді я побачила техніку, військових. Але навіть тоді я не розуміла, що це війна. Ми до цього йшли, тому що тоді у квітні можна було проїхати, хоча тоді вже стояли ці блокпости. І ми бачили як у Щасті на блокпості, де стояла поліція і БТРи стріляють як із тубуса. Важко було пережити все це, але ми думали що ось-ось і все закінчиться, бо вже під Луганськом йшли бої.

З даху ТЕЦ я бачила, як йшли танки, як бій йшов з одного боку, з другого боку.

Одного разу ми йшли з роботи і попали під мінометний обстріл. Думали, що все. Лежали у снігу, і міни все ближче і ближче падали, на нас осколки сипалися і я думала, що все - наступна буде прямо на нас… Але все зупинилося.

Ще дуже важко мені було і страшно, коли серед ночі, 20 січня у мій п’ятиповерховий будинок у кожен під’їзд влетіло по міні. Я навіть забула за свою «тривожну валізку», яка у мене стояла. Мені здавалося, що квартири моєї вже немає, що там все розбомбилося.

Я переїжджала у Харків десь на місяць. Чоловік мій затримався десь на тиждень. Сказав: «Там все зупинилося і я повертаюся додому». І він повернувся без мене, а я ще затрималася у Харкові. Там у мене діти, і я на квартирі у доньки була.