Через війну донька з Луганська переїхала до нас, але потім її родина поїхала до Києва. Минулого року помер чоловік, тепер я лишилася тут одна. Ми приїхали сюди у 1995 році і з того часу перебували тут.

Почалися військові дії – і в нас все пішло не так, бо Луганськ та Станиця завжди були як одне ціле. Люди жили у Луганську, а тут були дачі. Поставили блокпости, люди не можуть вільно пересуватися.

У нас досі ворота побиті. Сліди від куль так і залишаються як нагадування про війну. Мій собака досі лякається гучних звуків. Грім гримить, а вона вже боїться, пам'ятає вибухи. Страх залишився з нами, і він нікуди не подінеться.

Під час обстрілу брат чоловіка виходив із маршрутки (він їхав із Луганська). Почався обстріл – і його не стало. Чоловікові зателефонували і сказали, що його брат лежить під парканом, сумки розкидані. Таке не забувається. На вулиці щось гримне, а серце вже не на місці.