Я пропрацювала 30 років на заводі, а потім ще 12 років працювала в обласній лікарні, всього 42 роки стажу. У мене двоє дітей. Чоловік у 2014 році помер. Син живе у Луганську, а донька у Росії, поїхала понад двадцять років тому.

Почалася війна, я нікуди не виїжджала, весь час мешкала у Станиці. Під час обстрілу молилася Богу – і було не страшно.

Якось я пасла кізок і недалеко від мене розірвався снаряд. Тварини прибігли до мене і ми пішли додому. Я сиділа на порозі будинку та плакала. Говорила: «Господи, народилася у війну і, мабуть, помру у війну». Дуже боялася, що більше не побачу дітей. Потім на нашій вулиці впав снаряд і вилетіли вікна, мені допомогли вставити їх.

Коли розпочалася війна, чоловік лежав паралізований після інсульту. Він хворів чотири роки. За вікнами бахали, а я казала йому, що то грім. У чотирнадцятому році він помер, ховали під обстрілом. Наша вулиця сильно постраждала від обстрілу, бо живемо неподалік блокпоста.

Було страшно. Я сиділа в хаті і чула, як летять та розриваються снаряди. Або як у дворі свистять кулі. Багато людей загинуло. Хтось сидів у хаті, пив чай ​​і його вбило, хтось йшов вулицею та потрапив під обстріл.

Допомога багато значила для нас. Нам допомагали гуманітарні організації. Була підтримка від норвежців, від Папи Римського, продуктові набори надавав Фонд Ріната Ахметова.

Зараз немає можливості вільно пересуватися, Луганськ закритий, а мені дуже хочеться, щоби з дітьми був зв'язок і все налагодилося. Я вже літня людина, хочу бачити своїх онуків та правнуків.