Я живу один п'ятий рік, поруч зі мною нікого нема. Дружина померла у 2017 році. Ми прожили з нею 52 роки. Поки обслуговую себе сам, але сусіди приходять і допомагають приготувати їсти, прибрати та випрати. Діти поїхали, мешкають у Луганську.

До війни все було гаразд. Росли діти, ми працювали, займалися городом. Сім'я була поряд. А потім почалися військові дії, і все змінилося.

2014 року нам розбомбили будинок. Не було даху, вилетіли усі вікна. Було 18 градусів морозу і ми з дружиною залишилися на вулиці. Жили на кухні. Не хочу й згадувати.

Зараз я не живу, а просто виживаю, тяжко одному. Неможливо тяжко. Ми всю війну пропустили через себе, про неї важко згадувати. Це дуже страшна справа.

Дуже засмучує, що поряд немає дітей, і вони не можуть приїхати. Я ніколи не думав, що матиму таку старість. Я ще в дитинстві застав війну з німцями, це добре пам'ятаю. У мене не було дитинства і спокійної старості теж немає.