Діти залишилися вдома одні, коли почався обстріл, а мати біжала до них стрімголов з магазину.

24 лютого рано-вранці ми всією сім’єю мирно спали. Мій сон чутливий, бо в мене грудна дитина. Під перші вибухи ми всі прокинулися , старша донька спитала: «Що відбувається?» Чоловік одягнувся і вийшов на вулицю, його не було десь годину. Я ввімкнула телевізор і почала дзвонити мамі (зв’язку з нею нема і досі, бо вона не вміє користуватись інтернетом). Зібрала інтуїтивно документи, медикаменти, деякі речі, набрала води. Намагалася не піддаватися паніці, щоб не налякати дітей, бо і так навкруги шумно.

С першого дня у нас не відчинився жодний магазин, крім одного невеличкого. Черга там нескінченна. Щоб всім вистачило, запропонували не гребти все підряд, а брати по одній  одиниці п’ять найменувань. Так у людей з’являвся шанс щось придбати.

Транспорт був відсутній. Гроші зняти було ніде, бо термінал у нас відсутній. Сподівалися тільки на свої запаси вдома. Дякую бабусі, що все життя вчила: треба щоб дома був запас (бабуся пережила вже одну війну, їй 1 серпня виповнилося 93 роки). Перша гуманітарна допомога з’явилася десь через місяць, це був одяг і дитячі товари.

Найскладніше було з-за відсутності світла, а як його нема, то відсутня і вода (бо насос) і тепло (не працює котел). Але якось обходилось, бо відсутній був то газ, то електрика.

Більш за все мене шокував обстріл 4 квітня будинку навпроти. Його після цього майже не було, проводи всі лежали на землі, впала залізна конструкція високої напруги, газу теж не було, вікна випали.

Це рішення далося важко, але чоловік сказав, що нам треба їхати. Він залишився вдома (охороняє будинок), мама і бабуся – на окупованій частині України. Я з дітьми виїхала. Зараз у декретної відпустці, на роботу вийти не можу.

Що запам’яталося найкраще? Як я була у магазині і почався обстріл десь дуже близько і з того боку, де мій дім. А вдома діти – донька (13 років) і син (9 місяців). Стрімголов я побігла додому, і бачу біля дому на білому снігу сліди прильоту і дах пошкоджений. Я погано пам’ятаю, як добігла до воріт, відчинила і, опинившись біля вхідних дверей, намагалася їх відчинити, а вони зачинені з середини.

Стукаю – не відчиняють, далі стукаю дуже сильно і голосно зову доньку. Ця хвилина була нескінченою, поки я почула голос доньки і вона відчинила. Вона боялась ходити, тільки повзала на колінах і тривала молодшого брата. Я схопила теплі речі, молодшого в одну руку, іншою схопила за руку старшу і побігла на вулицю до підвалу. Там ми вже одягалися, бо не знали, чи будуть ще прильоти.

Вже у підвалі донька розповіла, що з першім прильотом схопила молодшого і залізла під стіл на кухні. Було дуже гучно і страшно, але найстрашніше – коли полетіли осколки через вікно у стелю і стіну на кухні, коли вони сиділи під столом. Донька знайшла ті уламки і тримає їх у себе, як спогад.