Ми живемо під вибухами шостий рік. Було таке, коли прилетів снаряд, і основний удар припав на стіну нашого будинку. Нас просто знесло вибуховою хвилею.

Я була за декілька метрів від місця падіння снаряда. Вибуховою хвилею мене підкинуло до стелі й кинуло на підлогу. Було темно. Я відчула, що в мене руки мокрі, кров була. Я знала, що чоловік на вулиці. Тільки отямилася – почула його крики про допомогу. Кажу: «Не можу тобі допомогти, я вся поранена».еная».

Його завалило дошками, він лежав блідий як стіна. З його тіла ще кілька місяців виймали дрібні осколки. А три осколки так і залишилися. Два біля легень, ще один біля серця.

Ми тепер цінуємо кожну мить, проведену разом. Зруйнована стіна – її можна відновити, а життя не купиш. Люди гинуть…

Половина міста, а то й більше, поїхала. Онуки, діти не приїжджають, тому що тут стріляють. У нас двоє дітей і п'ятеро онуків. Зараз живуть у Києві та Чернівцях. Хотілося дуже, щоб приїхали вони до нас.