Дикопавленко Олександра, 10 клас, Білицька загальноосвітня школа I-III ступенів №10 Добропільської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ященко Лариса Дмитрівна 

 «1000 днів війни. Мій шлях»

Мені дванадцять, пʼята година ранку 24-го лютого, я вперше почула вибухи. Два місяці ми жили у бабусі з дідусем, бо в них є підвал, і за ці два місяці я жодного разу не виходила на вулицю. Війна змінила моє життя, і неочікувано для себе я подорослішала. Переїзди, життя без батьків, смерть рідної людини, відсторонення від усього світу і невідомість попереду - це мій шлях.

З першого року повномасштабного вторгнення я майже нічого не памʼятаю.

Памʼятаю, як тато заштовхував нас із мамою до евакуаційного потягу, як думала, що ніколи не побачу свого собаку, памʼятаю серцевий напад дідуся під час евакуації. Памʼятаю, що моя родина була разом, всі один одного підтримували крізь відстань. Війна змінила наші цінності, ми почали цінувати звичайні речі: миті разом, спогади, обійми, вихідний без повітряних тривог та все, що робило нас щасливими.

Мені тринадцять. Найкращим подарунком був приїзд до Хмельницького моєї єдиної подруги - ми не бачились рік! Це був один із перших ударів.

В лютому 2024 року ми закінчили спілкування після восьми років дружби. Решту часу я просто існувала, очікуючи повернення додому.Тато з нами не жив, а працював вдома. У вересні 2022-го мама поїхала додому через роботу, згодом ми всі повернулися у таку рідну Донецьку область.

Мені чотирнадцять. Крім подруги в мене нікого немає...

Але вона вчиться у Києві, я місяцями сиджу вдома, і відчуваю себе у вʼязниці власних думок про майбутнє: вони зʼїдали мене зсередини. На довгий час я провалилася у тяжкий стан: чи то була депресія? Не можу сказати, але про мене ніхто не знав правди: моє самопочуття, навʼязливі думки, безсонні ночі.

Вибухів вдома ставало все більше и вони були все страшніше.

Дідусь - один із найближчих мені людей, був моєю підтримкою, розрадою, моїм настроєм. Він займав більшу частину спогадів дитинства, був на всіх моїх змаганнях без винятку, бачив усі перемоги та поразки. Він вчив мене багатьом речам, а я його - новітнім технологіям. Дідусь хворів на цукровий діабет. Навесні цього року його відвезли на швидкій із передінсультним станом. Все обійшлося, а я кожного дня його відвідувала. Дідусь повернувся додому, проте, як виявилося, ненадовго. 22 травня вночі його не стало, і я перестала сміятися, радіти, пустота знову поселилася в душі.

З дня поховання пройшло небагато часу, але кожний вихідний я не перестаю відвідувати його, за традицією, але вже на цвинтарі...

Мені п’ятнадцять. Моє улюблене місто – Львів, там я відсвяткувала день народження! Це був один із подарунків мами, щоб хоч трішки розрадити мене. Війна і час змусили замислитися над майбутньою  професією, вишем. Здавалося, що всі думки знову розлетілися, розгубилися, а потім ринули на мене хвилею.  Яким буде моє майбутнє? Ким стати? Вперше в житті я взяла до рук книгу з психології, а ще два роки тому і не подумала б витрачати на це гроші.

Книга не допомогла, але наштовхнула на певні міркування: «Ніхто не повинен бути жертвою своєї біографії».

Я стала помічати за собою, що мені складно знайти друзів, навіть якщо це однолітки. Хоча раніше мені було легко спілкуватися будь з ким або просто підійти та поговорити. Через війну мінялося моє оточення, коло спілкування, інтереси. Я не знаходила цікавих співрозмовників і спільних тем.

1000 днів війни. Я люблю свою Україну та роблю все, що в моїх силах задля перемоги.

Я вношу грошові пожертви на ЗСУ, постраждалим дітям, плету сітки для воїнів та намагаюся боротися з інтернет-пропагандою. За цей час ми всі змінилися, хтось - на краще, хтось – навпаки. Кожен із нас втратив частинку життя, рідних, домівки. Чому моя Україна постійно має боротися? Коли настане мир? Коли я повернуся додому? За майже три роки війни я змінилася, навчилася знаходити вихід зі складних ситуацій, стала мудрішою. Я подорослішала! Це мій шлях...