Мені 42 роки. Я жила з чоловіком у Маріуполі. Другого березня у місті зникло світло, зв’язок, вода, а згодом – газ. Вперше ми хотіли виїхати з міста сьомого березня, однак виявилося, що дорога перекрита. Вдруге підготувалися до від’їзду 17 березня. Почепили на автомобіль білі стрічки і зробили напис «Діти». Однак я побоялася їхати. Наступного дня ми все ж таки ризикнули, бо зрозуміли, що залишатися небезпечно. Обстріли були настільки сильними, що навіть підвал не врятував би від них. 

Закарбувалося в пам’яті, як авіабомба влучила в дев’ятиповерховий будинок. Осколки пробивали людей наскрізь. Загиблих поховали у вирві від тієї ж бомби.

На вулицях міста валялися обірвані дроти. За містом ми бачили розстріляні автомобілі, з людьми і без. На блокпостах російські військові перевіряли документи й записували наші дані. Після четвертого блокпосту ми їхали через села. Далі вже не було блокпостів. Приблизно за чотири години добралися до батьків. Вони мешкають на окупованій території Запорізької області. У них також не було світла й зв’язку. Через три-чотири дні ми поїхали далі, бо мій чоловік потребував лікування. Добиралися до Запоріжжя дві доби. Під Василівкою потрапили під обстріл. Було дуже страшно. Коли виїхали на вільну територію й побачили свій стяг, то трохи заспокоїлися. Однак тривожно за батьків, бо вони залишилися в окупації. 

У Запоріжжі, біля Епіцентру, я зустріла знайомих. У пункті прийому волонтери надали першу допомогу, зокрема психологічну. Також нас нагодували й дали речі першої необхідності. Ми відчули турботу. Це приємно вразило. 

Я зрозуміла, що життя більше не буде таким, як раніше. Тішу себе думкою, що матиму змогу повернутися в Маріуполь, однак усвідомлюю, що там уже не буде звичного оточення, бо одні люди загинули, інші – роз’їхалися по світу. 

Чоловік пройшов лікування в Запоріжжі. Поки що все нормально. Спілкуємося з рідними, коли в них є зв’язок.  Ми ще ніколи не розлучалися так надовго. Вони теж переживають і чекають на звільнення і наше повернення.