Мені 61 рік, чоловікові 71. Ми з Нікопольського району, село Олексіївка. У нас поряд Нікополь і Енергодар. Жили добре, працювали. Я пішла на пенсію. А тепер проживаємо у підвалі, бо кожен день обстріли. Кожен день нас тероризують з Енергодару. Ракети літають над головами. Страшно за себе, страшно за онуків. І дім кинути боїмось, і Енергодару боїмось. Кожен день живемо у страху. 

Спочатку ми почули вибухи у Дніпрі і у нас тут, у Нікополі. Зрозуміли, що це не просто так. А потім по телевізору підтвердили наші страхи. Так і дізнались про війну. Плакали, переживали дуже нервували. За себе не так страшно, а за онуків дуже страшно було. У нас четверо онуків, найменшому шість років. За синів страшно. Старшого сина забрали на війну, а менший уже сім років живе у Польщі, там працює. Дуже переживає за старшого. Боюсь, плачу, а що вдієш? Комусь же потрібно захищати нас. 

Ми живемо у селі, тому з їжею якось викручуємось. Але дуже важко з постачанням води. Жарко, ходимо з баклагами, тягнемо. Спина болить, руки болять, а носимо. Бо потрібно і помитись, і попрати. 

Ми раніше жили коло річки, а тепер її немає – висохла. Гарна така річка була. А тепер все сухо. Раніше море було до Енергодару, а тепер - сухо. 

Я хоч пенсіонерка, та ще працюю. Йшла на роботу і потрапила під обстріл. Ото шокувало. Ми тікали і не знали, виживемо чи ні. Поряд підривались снаряди. Боїмося, що й до нас окупанти зайдуть. До нас менше семи кілометрів від Енергодару. В будь-який момент можуть переправитись до нас. От і живемо у постійному шоці. 

Від Фонду Ріната Ахметова ми отримували допомогу, велике дякую. Приємно, що про нас не забувають. Воду теж підвозять від вашого фонду. Якась організація нам допомогла грошима, щоб ми змогли якісь ліки купити. Приємно, що нас не покинули з нашим горем. Люди не забувають і допомагають, хто чим може. За це їм велике дякую. 

Мрію, щоб мій син повернувся якнайскоріше. У мене одне бажання - щоб мої онуки бачили батька, щоб він був поряд. Це саме найбільше бажання. Щоб настав мир. Щоб засинати спокійно і прокидатись. Щоб не чути цих постійних обстрілів. Щоб уже, нарешті, почути, що настав мир. Найголовніше - дочекатись сина з війни. Щоб онуки росли з батьком.