Коли почалася війна, я була вдома, почула вибухи зранку, у вікна видно пролітаючі вертольоти, в цей час сама та чоловік хворі на запалення легенів, отримали направлення в стаціонар на четвер, але не встигли.
Під час війни стикнулися з труднощами. Відсутність світла, води, тепла, ліків, хліба та інших продуктів, не працюючі телефони служб, зокрема швидкої.
Вибухи над будинком, розбиті вікна. Смерть сусіда через нестачу медичної допомоги, мав навіть аппарат штучної вентиляції легенів, але той не працював, бо не було світла, швидка не приїхала. Приїхала через кілька днів труповозка, забирали по кілька мерців зразу покотом, ховали поряд в парку в траншеях.
Величезні черги по вулицях за продуктами та ліками, в цей час над головами летять літаки, бомблять сусідів, гинуть люди.
Вийшла на перехрестя та зупинила швидку, щоб забрали чоловіка до лікарні, він вже почав задихатися, просто вмирати. Добре, що хоч забрали та витягнули, прокапали сім днів та був на апараті, а потім нове влучання, то й там не стало світла, хто ще міг ходити - тих додому з лікарні відправили. Не було відомостей жодних про рідних на іншому кінці міста, дійти туда неможливо, ні сил не було, бомбили весь час.
Невідомість страшна. Страшно, коли літаки бомби скидають і чутно, як вони летять, і вікна вилітають і будинок трусить, і мертвих несуть на ношах, все страшно.
А ще шокувало те, що стояли за допомогою кілька разів, але жодного граму так і не отримали.
Не було води, тепла, світла, звязку - місто в облозі. Закриті продуктові та аптеки. Вікна забила плівкою, заклала подушками та ковдрами, а це ж лютий-березень 22, дома намагалася зробити обігрівачку зі свічки та кастрюлі, ходила грітися хоч трохи до знайомих у приватний будинок.
Днів через десять почали розвозити воду, треба було вистояти в черзі, якщо пощастило, то набрати пляшку води.
Ще повзала до річки, там теж можна було набрати трохи води. Дякувати, що ще був газ, замість хліба можна було щось спекти. А ще збирали сечу у відро та потім змивали нею замість води. Потім відкрилися магазини деякі та аптеки, стояла в чергах, якщо щастило та не втратила свідомість та шось змогла придбати, то раділа.
Всі ми старі та хворі, інваліди, всі хвороби загострилися від стресу.
Ми вже пенсіонери з мінімальними виплатами. За ці дні постаріли на двадцять років, багато коштів пішло на відновлення будинків. Зараз великі витрати на ліки, на комунальні платежі та звязок, за цінами на продукти не встигнеш ніяк з інвалідськими пенсіями.
Кілька разів бачила як допомагали один одному люди в черзі- стояти не падати, та друзі принесли дещо з продуктів і ліками допомогли нам.
Про початок війни нагадують ціла купа осколків, що побили все нам, один з таких братові у ногу потрапив.