Реплюк Тетяна Василівна, методист Центру позашкільної освіти Берегівської міської ради Закарпатської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Хіба можна забути той зловісний ранок 24 лютого 2022 року, той страшний неочікуваний дзвінок від сина: «Мамо, почалася війна..». І всередині все похололо… Незабаром 1000 днів клятої війни в рідній, такій дорогій моєму серцю Україні. Скільки ж горя і біди завдала нам колись братня сусідська країна!

Шлях війною кожного українця нелегкий, а для моєї сім`ї і родини, як і для тисячі українців, трагічний.

Загинула моя рідна сестра, відлетіла  у небеса ангелом в обійми Господа душа мужньої, хороброї, незламної, героїчної, вольової, відданої, людяної, з міцною силою духу, щедрої на добро, дорогої сестрички. Якою ж вона була турботливою, люблячою  мамою, дружиною, сестрою, бабусею!!! Не знаю більш світлішої,  доброзичливішої ЛЮДИНИ за неї, яка б так безкорисливо вміла проявляти любов до рідних, до Батьківщини, до рідного міста не словом, а ділом, підтримувати, співчувати, допомагати у важкі хвилини, протягом життя бути прикладом самовідданого служіння народу.

Без жодних вагань, з самого початку повномасштабного вторгнення росії у нашу країну, кинулася на допомогу співвітчизникам.

Завдячуючи її старанням, наполегливості, відповідальності, тисячі українців зі сходу знайшли прихисток у нашому краю та за кордоном .. А як раділо її серце, коли змогла зібрати і відправити на фронт допомогу захисникам: спорядження, медикаменти, продукти харчування!!! А згодом, зрозумівши, що може бути ще більш кориснішою для українського суспільства, жертвуючи спокоєм своєї сім'ї, родини, 3 червня 2022 року добровільно вступила медиком до лав ЗСУ. За два роки військової служби, ризикуючи своїм життям, ця тендітна ЖІНКА – ВОЇН, БОРЕЦЬ, ЖІНКА - ГЕРОЙ врятувала сотні захисників на передових позиціях.

Побратими, які на днях принесли її речі з – під Бахмута, розповіли про її героїчні вчинки на фронті, про те, що не зважаючи на небезпеку, Олічка жодного раненого воїна не залишила на полі бою.

Так тепло говорила про них: «Я не можу інакше, бо там мої діти…Якщо мені Господь дає сили, кріпості рятувати, то хто як не я? Захищати країну - мій святий обов'язок...Якби ти знала (зверталася до мене), як важко, коли відправляєш на позиції молодих, живих пацанів, молишся за них, а вони більше не повертаються»… І я так пишалася нею….Жила від її дзвінка до дзвінка. Навіть не дихала, розмовляючи з нею по телефону, щоб почути її такі жадані слова "Все буде добре"...

Серце рідних крається від утрати найдорогоцінної, найріднішої, неповторної Олічки...

Такою щирою, вірною, сильною, справедливою та чесною, з милою посмішкою, ріднесенька залишиться у наших серцях та молитвах навіки. Кажуть:  "Час лікує"... неправда....біль стає ще більш нестерпним, якимись "хронічним", а при згадці про неї всередині тіла порожнеча і безпорадність, приходить усвідомлення того, що вона пішла "назавжди ", що телефон дорогої людини не подзвонить, що рідного голоса більше не почуєш, не отримаєш відповіді на жодне запитання...

На жаль, Герої вмирають. Вони здобувають вічне життя і вічну славу, залишаються нашим духовним орієнтиром і прикладом для прийдешніх поколінь українців. Але їх більше немає для тих, кому вони потрібні живі.